Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

гаман. Звабливі видива бачились їй: справжні гроші, кінь янкі, харчі! Є-таки Бог на світі, він не покинув їх напризволяще, хоч і як дивно виявляв свою увагу. Вона уклякла навпочіпки й усміхнено дивилась на гаман. Харчі! Мелані вихопила його у неї з рук, тільки й мовивши:

— Швидше!

В кишенях штанів не знайшлося нічого, крім недогарку свічки, складаного ножа, плитки жувального тютюну й шнурка. А з ранця Мелані видобула невеличкий пакетик кави,— вона понюхала його з такою насолодою, наче найароматніші парфуми,— галету, мініатюрний портрет дівчинки в золотих з дрібними перлинками рамцях (Мелані аж змінилася на обличчі, коли це побачила), гранатову брошку, два широкі золоті браслети з тоненькими золотими ланцюжками, золотий наперсток, срібну дитячу філіжанку, золоті ножички для шитва, перстень із солітером і пару сережок з діамантовими дармовисами у формі груші, кожен з яких, навіть на недосвідчений погляд обох дівчат, важив не менше карата.

— Злодюга! — прошепотіла Мелані, відступаючи від непорушного тіла.— Це ж усе він накрав, Скарлет!

— Звичайно,— відказала та.— А сюди прийшов, щоб і нас обікрасти.

— Добре, що ти його вбила,— промовила Мелані з гострим виразом у своїх завжди таких лагідних очах.— Але поквапся, дорогенька, треба забрати його звідси.

Скарлет нахилилася, підхопила мертвяка за чоботи й спробувала потягти. Він виявився страшенно важким, а сама вона раптом здалася собі зовсім безсилою. Що, як вона не подужає навіть зрушити його? Обернувшись спиною до трупа, Скарлет взяла його важенні ноги під пахви й ступнула вперед. Труп зворухнувся, і вона шарпнула його знову. У своєму збудженні вона зовсім забула про болячку на нозі, яка тепер озвалася таким пекучим болем, що Скарлет аж заскреготіла зубами й перенесла вагу тіла на п’яту. Напружуючись щосили і заливаючись потом, вона поволокла труп з холу, полишаючи ззаду червону стягу.

— Якщо за ним буде кривавий слід надворі, ми не зможемо цього приховати,— важко видихнула вона.— Дай мені свій пеньюар, Мелані, я закутаю йому голову.

Бліде обличчя Мелані густо почервоніло.

— Не будь дурненька, я на тебе не дивитимусь,— сказала Скарлет.— Я не маю на собі ні сорочки, ні панталонів, а то б уже використала їх на це.

Присунувшись до стіни, Мелані стягла через голову свою пошарпану одежину і мовчки кинула її Скарлет, намагаючись по змозі затулити руками власну голизну.

«Дякувати Богові, я не така сором’язна»,— подумала Скарлет, радше відчуваючи, аніж бачачи, як ніяково почуває себе Мелані, а сама тим часом загортала в її пеньюар спотворену голову солдата.

Шарпливими посмиками вона дотягла тіло янкі до тильного ганку і, коли зупинилася витерти долонею чоло, озирнулась на Мелані, яка присіла навпочіпки під стіною, підібравши під себе гострі коліна, щоб не видно було голих грудей. «Ну й дурна — у таку хвилину їй соромота у голові!» — роздратовано подумала Скарлет. Оця надмірна делікатність Мелані завжди найдужче дозоляла Скарлет. Але раптом вона застидалася цих своїх думок. Адже як-не-як, а Мелані встала з ліжка, ще слаба після пологів, і кинулась їй на допомогу з шаблею, яку насилу могла вдержати в руці. На це треба було мужності, і то такої, якої вона, Скарлет, не мала: тривкої, як шовк, незламної, як криця,— саме таку мужність Мелані виявила в ту жахливу ніч падіння Атланти й виснажливої дороги до Тари. Ця дивацька й непоказна мужність властива була всім Вілксам, і Скарлет, хоч і не розуміла цієї чесноти, віддавала їй належне.

— Вертайся в ліжко,— кинула вона через плече.— Ти ж доведеш себе до могили, як не ляжеш. Я сама приберу тут, коли його закопаю.

— Я витру це клаптиковим килимком — прошепотіла Мелані, ледве зважившись глянути на калюжу крові.

— Ну то вбивай себе, мені байдуже! А якщо хто з наших прийде, поки я не скінчу, не випускай їх з дому. І скажеш їм, що кінь просто прибився до нас.

Мелані й далі так само сиділа, тремтячи під ранішнім сонцем, і тільки затуляла вуха, щоб не чути, як голова мертвяка гупає по сходинках на тильному ганку...

Звідки взявся кінь — ніхто не розпитував. Ясно було, що він відбився після бою від котрогось загону, і всі лише зраділи його появі. Янкі лежав у неглибокій ямі, що її вигребла для нього Скарлет під альтанкою. Тички, які підпирали густі виноградні лози навколо, попідгнивали, і того ж дня ввечері Скарлет підрізала їх кухонним ножем, щоб вони попадали на землю й прикрили свіжу могилу. Поприбирати ті жердки Скарлет нікому з негрів не загадувала, а самі вони, коли й підозрювали що, воліли мовчати.

Коли вона лежала у довгі безсонні ночі така втомлена, що не могла й заснути, перед нею ані разу не постав зі своєї ями дух убитого. І ні страхи, ні докори сумління не допікали Скарлет. Їй навіть самій було дивно: ще місяць тому вона нізащо не зважилася б на щось подібне! Чарівна юна місіс Гамільтон з її ямками на щічках, дзенькотливими сережками й безпорадними наївними мінами одним пострілом розтрощила людське обличчя на криваву квашу й потім загребла труп у поспіхом викопаній ямі! Ото вжахнулися б її знайомі, якби довідались! — похмуро осміхнулася Скарлет.

«Ні, більше не думатиму про це,— вирішила вона.— Минуло — й добре, та й я була б ідіоткою, якби не застрелила його. Мабуть... мабуть, я таки змінилася трохи, відколи вернулася додому, бо інакше такого не змогла б зробити».

Скарлет свідомо не задумувалася над цим, але коли вона тепер опинялась перед якоюсь неприємною або важкою проблемою, то щоразу в глибині її мозку зринала думка, яка додавала їй сили: «Як я вже на вбивство пішла, то з цим і поготів упораюся».

Зміни, що стались у ній, були глибші, ніж їй видавалося, і панцир, яким почало покриватись її серце від тієї днини, коли вона лежала, припавши обличчям до борозни на негритянському городі в Дванадцяти Дубах, дедалі грубшав.

*

Маючи коня, Скарлет могла тепер довідатися, що діється в їхніх сусідів. Від часу повернення додому вона без кінця запитувала себе з розпачем: «Чи ж ми одні залишилися на всю округу? Чи всіх інших спалено? Чи вони встигли втекти до Мейкона?» Згадуючи руїни Дванадцяти Дубів, садиби Макінтошів і хатини Слеттері, вона просто страхалася дізнатись правду. Та краще все-таки знати бодай і найгірше, аніж потерпати від здогадів. Передусім вона вирішила з’їздити до Фонтейнів — але не тому, що вони найближчі сусіди, а тому, що