Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

Опісля

той

довгий,

воістину

пекельний

політ

на

«Барбапікколі». Ті нескінченні дні неймовірної тісноти в каюті, де й одній людині було б тісно, а туди увіпхнули аж дві повні

родини. Наростання відчаю, коли порт за портом, і знову порт

за портом проганяли їх геть. Нікому не був потрібен корабель, повний біженців: ніхто не хотів, щоб вони, мов яка орда,

затопили їхні пристані під час першої все світньої, на всю

Сонячну систему, війни.

Та й тоді Басія пройшов усе те, мов який привид. Коли він

посадив свою родину на той корабель, гадалося йому, що він їх

рятує. Але ж він лишив позаду вмирущого сина, а решту сім’ї

впхнув, неначе в пастку, на той старий дірявий корабель, що не

мав де при ткнутися.

Той момент, коли капітан «Барбапікколи» скликав їх усіх на

збори й розповів їм про кільця та нові світи потойбіч, вони

сприйняли як священне одкровення. Коли капітан спитав, чи

бажає хоч хто-небудь із них спробувати захопити один із тих

нових світів, не пролунав жоден голос «проти». Одне-єдине

слово: дім — унеможливило будь-які суперечки. Тож вони й

пролетіли в браму, повз розгублені й незорганізовані

довколишні кораблі, й вискочили на той бік — у систему Ілуса.

Їм поталанило: той світ, схожий, як глянути з орбіти, на

заболочену брунатно-блакитну кулю, мав кисень і воду, тож

людям, коли вони там висадилися, здався він прекрасним, і

вони падали на землю й плакали.

Та жорстокі були подальші місяці. Неприємні ліки та болючі

вправи, покликані призвичаїти їхні тіла до тяжчої гравітації.

Надто повільно зводилися їхні оселі. Ті відчайдушні спроби

виростити бодай якусь городину на стяжках ґрунту, привезеного

з «Барби». А потім відкриття багатющих жил літію та

усвідомлення: отепер вони вже зможуть добути щось на продаж

і стати самодостатньою громадою. І той каторжний труд: примітивними знаряддями добувати й витягувати на поверхню

літієву руду. Але воно вартувало тих зусиль.

Рідний дім.

Інтерлюдія. Дослідник

…воно вихоплюється воно вихоплюється вихоплюється

вихоплюється…

Сто тринадцять разів на секунду воно вихоплюється, й засяг

його дедалі шириться. Якби явився той знак, оте визнання, то

воно б і зупинилось, але воно не зупиняється. Воно

вихоплюється і так, вихоп люючись, знаходить нові способи

вихоплюватися. Воно імпровізує, досліджує. І лишається

несвідомим того, що воно так чинить. Ті системи, котрі воно

активує, розширюють його. І тоді воно вже ви хоплюється

такими способами, до яких доти ще не могло вдаватися. Адже

воно не є свідоме, воно не має ніякої пам’яті, не відчуває жодної

втіхи. Ті його частини, котрі наділені свідомістю, сплять і

страждають, як і завжди. Воно їх не усвідомлює.

Воно вихоплюється і здобуває більше сили. Щось пропадає.

Багато речей пропадає. Щось таке, що колись було жінкою, кричить німим жахом і страхом. Щось таке, що колись було

чоловіком, молиться й дає йому наймення: Армагеддон. Воно

вихоплюється. Вихоплюючись, воно лише трохи звужується. А в

його центрі оте порожнє місце отримує визначення. Патерни

починають

сходитися,

спрощуючись

до

рівня

низькоенергетичних структур. Дослідник думає про них як про

рóзв’язки. В його рамках вибудовується якась модель світу й

супутників довкола нього. Ті місця, куди йому годі сягнути, здобуваються на визначення. Та абстрактна архітектура зв’язку

й та абстрактна модель географії корелюють.

І вибудовує воно дослідника, а той дослідник шукає, але не

знає. Воно знищує того дослідника. Воно вибудовує дослідника, а той дослідник шукає, але не знає. Воно знищує того

дослідника. Воно вибудовує дослідника, а той дослідник шукає, але не знає, однак воно не знищує того дослідника. Воно