Жоель Діккер - Правда про справу Гаррі Квеберта

— Чорт! — вигукнув Тревіс. — Мені клямка! Що будемо робити?

Пратт роззирнувся і помітив порожній гараж.

— Постав «шевроле» сюди, замкни браму і якнайшвидше повертайся берегом до Сайд-Крік-лейну. Вдаватимеш, наче обшукував дім Дебори Купер. Я буду гнатися далі. Сьогодні вночі позбудемося трупів. У тебе є піджак в авто?

— Та є.

— Вбери. Ти весь у крові.

За чверть години Пратт біля Монберрі зустрівся з патрулями, що поспішали на допомогу, а Тревіс у піджаку разом з іншими полісменами, які поз’їжджалися з усього штату, обгороджував територію на Сайд-Крік-лейні, де знайшли тіло Дебори Купер.

Пізно вночі Тревіс із Праттом повернулися до Гусячої бухти. Нолу вони закопали за двадцять метрів од будинку. Пратт разом із капітаном Родіком із поліції штату вже окреслив район пошуків і знав, що Гусяча бухта до нього не належить. Там ніхто не шукатиме. Через плече в Ноли так само висіла торбинка, і вони закопали її разом із нею, навіть не зазирнувши досередини.

Закидавши яму землею, Тревіс знову сів у чорний «шевроле» і помчав по шосе номер один. Труп Лютера лежав у багажнику. Він дістався до Массачусетса. Дорогою йому трапилися дві поліційні застави.

— Покажіть папери на авто, — обидва рази насторожувалися полісмени, бачачи «шевроле».

І обидва рази Тревіс показував їм жетон.

— Поліція Аврори, хлопці. Я саме натрапив на слід.

Полісмени шанобливо вітали колегу і бажали йому успіху.

Він дістався до Саґамора, маленького приморського містечка. Ті місця він добре знав. Звернув на дорогу, що йшла понад океаном, над бескидами бухти Сансет. Там була пустельна стоянка. Вдень звідтіля відкривався розкішний краєвид; йому часто хотілося повезти туди Дженні в романтичну мандрівку. Він зупинив авто, перетягнув Лютера на місце водія, налляв йому в рота дешевого віскі. Потім поставив коробку передач у нейтральне положення і пхнув авто: воно тихо покотилося трав’янистим узгір’ям, а потім, подолавши скелясте урвище, зі страшенним гуркотом полетіло у прірву.

Довн повернувся на шлях і пройшов декілька сотень метрів. На узбіччі його чекало авто. Він сів на переднє сидіння, спітнілий і весь у крові.

— Зробив, — сказав він Праттові, який сидів за кермом.

Той завів мотор.

— Більше ні слова про те, що сталося, Тревісе. А як вони знайдуть авто, треба буде зам’яти справу. Для нас єдиний спосіб викрутитися — це не мати злочинця. Втямив?

Тревіс кивнув. Застромивши руку в кишеню, він намацав ланцюжок, що потайки зняв у Ноли з шиї, коли закопував її. Гарненький золотий ланцюжок із написом «Нола».

*

Гаррі знову впав на диван.

— То вони убили Нолу, Лютера Калеба і Дебору Купер…

— Так. І все влаштували так, щоб справу ніколи не було розкрито. Гаррі, ви ж знали, що в Ноли траплялися психотичні напади? І розмовляли про це з отцем Келлерґаном…

— Про ту халепу з пожежею я не знав. Але те, що Нола хвора, випливло на чисту воду, коли я пішов сваритися з Келлерґанами за те, як вони з нею поводяться. Я обіцяв Нолі не ходити до її батьків, але ж не міг сидіти, склавши руки, правда? І тоді я зрозумів, що її батьки — це сам отець, який уже дев’ять років удівець і не може впоратися з ситуацією… Він… він не хотів глянути правді у вічі. Я зрозумів, що повинен забрати Нолу з Аврори і вилікувати її.

— То ви хотіли втекти, щоб її вилікувати…

— Це стало для мене головною причиною. Ми знайшли б хороших лікарів, і вона б одужала! Вона була неймовірна дівчина, Маркусе! Вона зробила б із мене великого письменника, а я позбавив би її лихих думок! Вона мене надихала, скеровувала! Вона все життя скеровувала мене! Ви ж самі це знаєте, правда? Краще за будь-кого!

— Так, Гаррі. Але чому ж ви мені не сказали?

— Та я хотів! І сказав би, якби не те витікання інформації через вашу книжку. Я подумав, що ви зловживаєте моєю довірою. Я гнівався на вас. Пам’ятаю, навіть хотів, щоб ваша книжка зазнала краху: знав, після тієї халепи з Нолиною матір’ю вас перестануть сприймати серйозно. Так, я хотів, щоб ваша книжка провалилася. Як і моя, зрештою.

Ми помовчали.

— Мені дуже шкода, Маркусе. За все шкода. Ви, мабуть, так розчарувалися в мені…

— Ні.

— Знаю, розчарувалися. Бо покладали на мене такі надії! А я все своє життя побудував на брехні!

— Гаррі, я завжди захоплювався вами таким, який ви є. А написали ви ту книжку чи ні, байдуже! Ви та людина, яка багато чого навчила мене в житті. А цього ніхто не забере.

— Ні, Маркусе. Ви ніколи не зможете ставитися до мене, як раніш! І самі це знаєте. Я лише одна велика облуда! Я самозванець! Тим-то і казав я, що ми більше не можемо бути друзями: це кінець. Усьому край, Маркусе. Ви станете чудовим письменником, а я більше ніхто. Ви справжній письменник, а я ним ніколи не був. Ви боролися за свою книжку, боролися за те, щоб знову знайти натхнення, ви подолали всі перепони! А я, опинившись у такій же ситуації, зрадив.

— Гаррі, я…

— Таке життя, Маркусе. І ви знаєте, що я кажу правду. Ви тепер не можете дивитися мені у вічі. А я, дивлячись на вас, ніколи не зможу позбутися гострих, їдких заздрощів, бо ви перемогли там, де я зазнав поразки.

Він пригорнув мене до себе.

— Гаррі, — прошепотів я, — не хочу вас утрачати.

— Ви впораєтеся, Маркусе. Ви стали чудовим хлопчиною. І чудовим письменником. Ви добре впораєтеся! Я знаю. Тепер наші шляхи розходяться назавжди. Це називається — доля. Мені не судилося стати великим письменником. Я все-таки намагався обдурити долю: вкрав книжку, тридцять років брехав. Але долю обманути неможливо, вона завжди бере гору.

— Гаррі…

— А вам, Маркусе, від самого початку судилося стати письменником. Така ваша доля, і я завжди це знав. І завжди знав, що колись настане мить, як оце зараз.

— Ви завжди будете моїм другом, Гаррі.

— Маркусе, допишіть свою книжку. Закінчте цю книжку про мене! Тепер ви все знаєте, розкажіть усім правду. Правда всіх нас звільнить. Напишіть правду про справу Гаррі Квеберта. Позбавте мене того зла, що не дає мені спокою вже тридцять років. Це останнє моє прохання.

— А як? Я ж не можу скасувати минулого.

— Так, але ви можете змінити теперішнє. Письменник має таку змогу. Письменницький рай, пам’ятаєте? Я знаю, ви зумієте це зробити.

— Гаррі, я виріс лише завдяки вам! Ви зробили мене тим, ким я є!

— Це ілюзія, Маркусе. Я