Віктор Васильович Савченко - Діти Мардука

з’явилися дві куховарки з каструлями і поклали кожному в ту саму тарілку по черпаку якоїсь страви. Так само й нам — то виявилося овочеве рагу. Потім поставили всім по склянці чаю, запареного на чебреці й м’яті.

Управляюча закладом з’явилася, коли рагу вже було доїдене, а чай допитий. Вона окинула поглядом усі столи, а тоді сказала чітким голосом:

— У палату.

Враз чоловіки у військовому підвелися і вервечкою попрошкували до дверей. Жоден з них не поспішав і не зволікав.

Тим часом матінка Параскева принесла з автобуса якусь раму, загорнену в тканину. То була ікона Миколи Угодника.

— Ось те, про що ми казали минулого разу. Тут, у трапезній, ця ікона буде на місці, — сказала монахиня і показала на цвях між двома вікнами, де колись висів чийсь портрет. — Не завадило б і лампадку внизу прилаштувати.

Управителька запевнила, що зробить усе, як вони й домовлялися.

Палата скоріше нагадувала казарму. У ній бильцями впритул до стіни стояли двадцять два ліжка, заправлені так само, як і в казармі. Поряд з кожним ліжком стояло по тумбочці, а з другого боку — стілець, на якому сидів «солдат». Обличчя у них були незворушні. Я не порівняв би їх з муляжами, бо це були живі люди зі здоровою шкірою на лицях. Тільки в очах не світилося. Обитель сутності — тіло була порожня. Хтось, забравши душу, погасив і світло в обителі, тому в очах не було ні іскринки.

І тут озвався до управительки Лікар-психіатр:

— Ну що, ніхто не заговорив за цей час?

— Ні, — відказала молодиця. — Отой балакучий, що белькотав щось незрозуміле і чіплявся до когось із вас, був останнім. Напевне, вибовкав тоді усі слова, які знав, і заглух. Он він — біля передостаннього, двадцять першого ліжка.

Мого плеча торкнувся історик.

— Це з нього у мене увійшло оте, — сказав пошепки. — Він тоді підійшов, потис руку, заговорив халдейською, а потім раптом обійняв. Спершу я був подумав, що йому якимось чином стало відомо про мої заняття халдейськими текстами, але вже потім мене вроді б не стало.

— Я так і зрозумів.

Раптом тишу, що панувала, порушив звук автомобіля.

— Куратор приїхав, — сказала управителька закладом і поспішила з палати.

На подвір’ї зупинилося біле легкове авто. Прочинилася задні дверцята і всередині заворушилося щось червона. На мить здалося, що то не авто, а гігантське яйце, в котрому виломився шматок шкаралупи і зараз з нього має вилущитися пташеня. «Рептилія», — поправив мої міркування внутрішній голос. Тим часом на жорству, якою було вистелено подвір’я, ступила нога в жіночому черевику, а потім з пройми висунулося стегно у червоній сукні. Крім неї в машині сидів тільки водій. Отже, новим куратором комісії тепер буде жінка.

Управителька поспішила до авто.

То була літня пані в сукні, хоч і просторій, але яка не приховувала складок на дебелому тілі. Раптом я завважив, що моїми очима дивиться мій звір-охоронець. Це він кинув репліку щодо рептилії. Поза всяким сумнівом, у профілакторій приїхала темна. Мить вислухавши слова управительки, жінка обійняла її й поцілувала. Вони виглядали як донька й мати. Донька в білому халаті — струнка, з тонкою талією, матуся у яскраво-червоній сукні, в якій не помітно було й натяку на талію. Попри вік, у тілі кураторки вгадувалася могутня енергетика; сукня її вигравала на сонці мінливими полисками. На ній були черевики, також червоні, з низенькими підборами. Вона окинула нас усіх доброзичливим поглядом, і мені на мить здалося, що то був не погляд жовтих у чорну цяточку очей, а обійми її астральних рук. А ще мені здалося, що в повітрі з’явився запах глини чи ріллі. Про всяк випадок я поклав долоню на загривок мого звіра, який стояв у мені на всіх чотирьох лапах, весь напружений.

Тим часом жінка наблизилась і промовила низьким лагідним голосом:

— Добірне товариство, мене прислали сюди з Києва. Я буду куратором від обласної адміністрації і нового відомства, яке ще не має назви, у справах людей, що втратили пам’ять. Це велика наша проблема, яка була поза увагою колишньої влади, і яка нам дісталася у спадок. Але перед тим, як почати розмову про клопіт, що упав на нашу голову, пропоную познайомитися ближче. Тут у мене є дещо… — Жінка зробила кілька кроків до машини і витягла з багажника чималий пакет.

На спареному столі з’явилися спершу пляшка коньяку і літрова фляга з каламутною рідиною, за тим — кільце добре запеченої кров’яної ковбаси, шмат сала і з десяток помідор. Поки новоприбула звичними рухами нарізала ковбасу й сало, підійшла куховарка зі склянками й тарілкою з хлібом.

— Не знаю, як ви, гонорове товариство, а я з учорашнього вечора ріски в роті не мала, — мовила кураторка, розливаючи коньяк. — Ну, за нашу майбутню співпрацю! — виголосила вона, піднісши склянку для цокання.

Випили всі, навіть матінка Параскева. Взяли й по кавальцю ковбаси, яка вабила часниковим духом, марно, що не минуло й десяти хвилин, як ми відійшли від столу.

Тим часом звір мій ні на мить не залишав без уваги жінку у червоному «лантусі» й червоних же черевиках. Лице її розпашіло, над верхньою губою з’явилися крапельки поту. Вона затягнула приємним низьким голосом «Многая літа…» Та раптом сказала:

— Я вже переконалася за багато років, що жодну серйозну справу не можна починати без «Многая літа». — Знову полинув спів кураторки, до якого долучився високий голос матінки Параскеви, а з тим і чоловічі голоси, крім мого.

«Душевно виходить, — подумав я, і раптом опинився думкою в офісі письменницької організації під час застілля з нагоди прийняття до Спілки новобранок. — Зараз почнуться повтори «Многая лiта, многая літa…»

Але я помилився.

— А тепер… — сказала кураторка, ставлячи склянку на стіл, — Мене звати Ліліт Мартинівна. За фахом я філолог,