Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

це було перше, що спало їй на думку, перше, що рятувало від необхідності тих, інших слів; замінила ті необхідні слова про його дружину цими необов’язковими — про Серпіліна.

Синцов кивнув і притримав її руку, змусивши йти повільніше.

— Не поспішай. Дарма. Як тільки озирнеться, одразу підійдемо… — І повторив: — Не поспішай.

І коли він вимовив «не поспішай», вона раптом зупинилась, звела на нього очі й сказала те, чого ще хвилину тому, здавалось, уже не скаже: і про Каширіна, і про Машу, і про те, що після всього цього їм більше не можна бути разом.

І він, усе ще тримаючи її за руку правою, здоровою рукою, раптом підняв ліву в чорній рукавичці, ніби хотів затулити обличчя, захиститися від того, що почув. І коли вона зупинилась, замовкла, раптом сказав якісь слова, що вдалися їй безглуздими: «Вже сідає, швидше».

Вона не одразу зрозуміла, що це про Серпіліна, який перестав дивитись на річку й пішов до свого віліса.

— Наговорилися чи ні, а відпустка скінчилась, продовжити не можу. — Серпілін кивнув на Синцова, але звернувся до Тані. — Тепер уже до Мінська навряд чи побачитесь.

І, глянувши на неї, помітив, що вона якась не така, як щойно була, раптом зблідла, як це буває з людьми після поранення.

— Товаришу командуючий, дозвольте доповісти, — сказала Таня, і Серпілін, поморщившись, подумав: «Невже після розмови з чоловіком про щось особисте проситиме?»

— Ну, що в тебе?

Але Таня, всупереч його сподіванню, квапливо, навіть якось гарячково швидко заговорила не про особисте, а про те, що турбувало їх у санітарному відділі, — що це місце небезпечне для переправи з санепідемічного погляду: надто багато навколо розкладених німецьких трупів, можуть бути зараження. Треба, поки не очистили від трупів ліс і просіку, хоча б тимчасово перенести переправу.

— Діло кажеш, — промовив Серпілін, — тільки торохтиш швидко, відчувається, що ще не вмієш доповідати начальству. А як же твої начальники? Чому чухаються, не доповідають своєї думки?

Таня сказала, що її начальники готують матеріал, щоб доповісти про це сьогодні ж.

— Отже, готуєш грунт для їхнього повідомлення? — всміхнувся Серпілін. — Мабуть, так і зробимо. Самі вже почали думати про це. Дякую за службу. Будемо в Мінську — побачимось. — Він знову глянув на Таню. — Тільки з медсанбату до медсанбату їздь обережніше. Почуєш обстріл — не проскакуй, краще в кюветі перележ, ціліша будеш. У Сталінграді в останні дні в німців техніки ще багато було, а стріляти майже нічим! А тут обстановка інша: у них у цьому районі якраз склади боєприпасів.

Не шкодують, навпаки, поспішають якнайбільше витратити! Б’ють з лісів на всі боки. А ми від цього неприцільного вогню людей втрачаємо! — додав він сердито, подумавши вже не про Таню, а про те, що, зважаючи на цю особливість обстановки, передові госпіталі надто вже впритул до війська присувати небезпечно. Треба буде трохи притримати медицину!

Він сів у машину, озирнувся на Синцова, що вже встиг сісти ззаду, і махнув рукою Гудкову:

— Поїхали!

Синцов, висунувшись із віліса, дивився з заднього сидіння на Таню, що стояла край дороги, на її дедалі меншу постать, дивився доти, поки там раптом не загальмував грузовик, який затулив її і якого вона, певно, зупинила, щоб теж їхати сюди, за Березіну, слідом за ними.

— Все-таки поговорили? — не обертаючись, запитав Серпілін.

— Поговорили, — вимовив Синцов таким дивним голосом, що Серпілін обернувся й глянув на нього.

Але Синцов, не оволодівши голосом, устиг оволодіти виразом обличчя. І Серпілін, побачивши його звичайне обличчя і подумавши: «Здалося», — одвернувсь і вдивлявся тепер у дорогу.

Розділ двадцять третій

У той самий день капітана медичної служби Овсянникову поранило під час виконання службових обов’язків.

Усе сталося так несподівано, що вона не встигла ні здивуватися, ні опам’ятатись, як уже була поранена.

Вона їхала серед білого дня на грузовику з медсанбату. Сиділа в кабіні з водієм, а позаду, в кузові, було вісім поранених і санітар.

Поранений у руку і в обличчя лейтенант, якого Таня хотіла посадити замість себе в кабіну, відмовився і їхав разом з іншими пораненими в кузові. Якби він не вперся, Таню, певно, вбило б замість нього. І взагалі все могло б вийти інакше. Хто знає як? А в житті все вийшло дуже просто й безглуздо. Так, у всякому разі, здалося їй самій у перші хвилини після того.

У грузовика спустив скат, а запасного не було. Водій уже побував у обох кінцях — снаряди туди, поранених назад — і не мав часу його змонтувати. Йому довелося знімати колесо, латати камеру і вдвох із санітаром ставити колесо на місце. Лейтенант, поранений у руку і в обличчя, сидів на задньому борту грузовика і, висуваючись з-під брезенту, давав поради. Всі інші поранені сиділи й лежали в кузові під брезентом, не вилазили звідти.

Таня підійшла до водія й санітара. Санітар з веселим круглощоким обличчям допомагав водієві монтувати скат, і виявилося, що це давній знайомий. Ще під Сталінградом, коли відбили в німців табір наших військовополонених, Таня разом з цим санітаром подавала першу допомогу тим, хто лишився живий, і відтоді запам’ятала його прізвище: Христофоров.

Таня стояла на дорозі й дивилась, як водій і Христофоров монтують скат, але потім, почуваючи себе зайвою, — водій і так злився на докучливі поради лейтенанта, — сіла на приступку грузовика біля відчинених дверцят кабіни.

День був жаркий, дверцята нагрілись од сонця, і Таня, притулившись до них плечем, відчувала, які вони теплі.

Сиділа й думала про те, що тепер уже треба порвати листа, який лежав у неї в кишені. Навіщо він після того, як уже все сказала? Вона пригадала обличчя Синцова і як він затулився від її слів своєю покаліченою рукою в чорній рукавичці і, хоч недавно перед цим курила, знову скрутила цигарку. І тільки-но