Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

І не кількість трофеїв, що залишились у тебе в тилу, і навіть не ці три тисячі вже полічених трофейниками німецьких машин, що захарастили всі дороги й просіки до самої Березіни, а саме дедалі сильніший опір німців є першою ознакою того, що твоя армія успішно, так, як це від неї вимагається, виконує своє завдання. Нехай другорядне в масштабах усієї операції, але ж для неї самої основне!

І нехай ти пізніше від інших вийдеш на підступи до Мінська, зате відчуваєш, як ідеш по п’ятах за противником, як наздоганяєш його, як він ущільнюється перед тобою, як його опір стає дедалі відчайдушнішим, бо саме ти б’єш його в найвразливіше місце, гатиш його по тому найгустішому, найщільнішому його угрупованню, яке він з різних боків стягнув у ці ліси і яке сподівався, відірвавшись од тебе, витягти за Мінськ, устигнути пролізти в дірку, яка ще залишалась. А ти вчепився й не дав. Не дав і не даси й надалі!

Настрій був добрий ще й тому, що Серпілін одержав учора хорошого листа. Про це нікому доповідати, і ніхто не зобов’язаний про це знати, крім тебе самого. Та й цей особистий лист, який приніс йому особисту радість, також був пов’язаний для нього з думками Про війну і про те, що вона може скінчитися швидше, ніж думали, коли починали операцію.

Синцову та його маленькій лікарці дісталася частка того добра, що переповнювало душу Серпіліна, коли він вийшов з віліса на дорогу й дивився згори вниз на Таню.

Йому навіть захотілось однією рукою зняти з неї пілотку, а другою погладити по волоссю, ніби вона дівчинка, а не заміжня жінка, доросла, яка набралася за три роки війни стільки лиха, що вистачило б на п’ятьох таких, як вона. Та все одно хоч яке нерозумне, а таке бажання було: стягти пілотку й погладити її, як маленьку, по голові.

І коли Серпілін, дивлячись там, на дорозі, на Таню, всміхнувся чомусь, він усміхнувся не з її вигляду, як подумала вона сама, а власній, може, й добрій, але нерозумній думці.

Тепер він стояв біля річки й дивився на її широку й повільну в цьому місці течію. І хоч, не дивлячись на годинника, за звичкою до точного ліку часу, знав, що минуло вже не п’ять хвилин, а, мабуть, шість чи сім, але, жаліючи не Синцова, котрого бачив біля себе щодня, а саме Таню, якої давно не бачив, за те, що так мало часу відпущено їй для побачення з чоловіком, усе ще не обертався. Дивився на річку й думав: як цікаво вийшло з його армією, з її наступом саме цією дорогою від Могильова до Березіни. Не тільки німці переправлялись тут позавчора, поки ми не роздовбали їм мостів — і одного й другого, а й французи теж колись переправлялися через Березіну майже тут-таки, трохи вище за течією.

Захотівши, можна було б уявити собі всю ту панораму, яка була тоді, на початку зими дванадцятого року, коли переправлялись французи. Хоч і важко. І час був інший, і війна була інша, і був початок зими, сніг, крига, відлига, а зараз літо, жарко, ліс понад берегом кучерявий, густо-зелений, як завжди після вогкої, щедрої на воду весни.

Гарний, а тягне від нього трупним смородом.

Серпілін повернувся від річки і пішов до віліса…

Коли Серпілін од’їхав і залишив Синцова вдвох з Танею, Синцов кілька секунд стояв нерухомо, а потім одразу притягнув її до себе, поцілував у губи і, наледве змусивши себе відірватись, майже нечутно сказав:

— Скучив!

Хоч вони стояли на дорозі і повз них, обдаючи їх гаром і гарячим повітрям, одна за одною проскакували машини, сказав це так, як кажуть про це одне одному, лежачи в ліжку.

— Незручно, — сказала Таня, коли він захотів потягтися до неї ще раз. — Ходімо.

Вона з силою прихопила лівою рукою його праву, здорову руку, міцно стисла пальці і, щільно притулившись до нього плечем, пішла поруч узбіччям дороги.

— Дзвонив, довідувався про тебе, — сказав він.

Вона кивнула — знала, що Синцов якось подзвонив просто Рослякову. Може, й ще якось довідувався, та їй не сказали. В нього тепер стало більше можливостей, ніж раніше, все-таки ад’ютант командуючого.

— Непокоївся за тебе більше, ніж будь-коли, — сказав він.

І то була правда; він ніяк не міг вибити з пам’яті недоречно сказані нею тоді, в останню ніч, слова про її колишнього чоловіка: «Отак завжди медпрацівників і вбивають, коли німці з оточення прориваються».

Мабуть, вона сама давно забула ті свої слова, а він пам’ятав.

— А я за тебе цього разу чомусь зовсім не боялася, — сказала Таня.

І це теж була правда. Їй здавалося, що тепер, коли він став ад’ютантом Серпіліна, з ним нічого не повинно статися. Раніше, коли він був офіцером оперативного відділу й їздив на фронт сам, могло статися, а тепер, коли їздить разом із Серпіліним, не могло.

Вона йшла поруч з ним, стискаючи його руку і пам’ятаючи про лист, який був у неї з собою, лежав у кишені гімнастерки, і про те, що сьогодні вони побачилися з ним удруге і вона мусить сказати йому все, чого не сказала тоді, тієї ночі.

І в неї ще залишалось дві чи три хвилини, щоб сказати йому це, перш ніж вони підійдуть до Серпіліна.

Та після того як вона почула від нього слово «скучив», розповісти стало ще важче.

Вона йшла поруч з ним, учепившись за його руку і вже розуміючи, що нічого не скаже йому в ці останні хвилини, і водночас відчувала дивний страх перед собою: а раптом усе-таки скажу? І, боячись себе, хотіла, щоб ці хвилини скінчилися ще швидше, ніж вони скінчаться.

Вони йшли й мовчали, а щоб ці хвилини скоріш скінчились, їй треба було швидше сказати щось інше замість того, що вона мала йому сказати.

— А Серпілін сьогодні в доброму настрої, — раптом заговорила вона, бо