Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

клацаючи, лічив милі, а дорога ліниво звивалася ліворуч і праворуч, Західним схилом наближаючись до Юти. Минув полудень, і невдовзі Колорадо залишився позаду. Того вечора вони стали табором на захід від Гарлі-Доума в штаті Юта. Уперше на них зловісно тиснула глибока тиша. Ральф Брентнер тієї ночі заснув, думаючи: «От ми й на заході. На його половині поля».

І тієї ночі Ральфові снився вовк із одним-єдиним червоним оком, який вийшов із пустища й стежив за ними. «Пішов геть! — сказав йому Ральф. — Іди звідси, ми тебе не боїмося!»

——

О другій годині дня 21 вересня вони пройшли Сеґо. Наступне велике місто, судячи з кишенькової мапи Стю, було Ґрін-Рівер. Потім довго-довго міста не зустрічатимуться. Тоді, як сказав Ральф, вони, напевне, виявлять, чи йдуть під Богом.

— Власне, — сказав Ларрі Ґленові, — мене не так турбує їжа, як вода. Майже кожен, хто їхав у машині, брав щось пожувати — якесь печиво на зразок «Орео», фруктові батончики тощо.

Ґлен усміхнувся.

— Може, Бог дощем благословить.

Ларрі поглянув на безхмарне небо і скривився.

— Іноді мені думається, що в кінці вона зовсім не в собі була.

— Можливо, — поблажливо відказав Ґлен. — Якщо почитати теологів, то виявиться, що Бог часто говорить вустами безумців чи тих, хто помирає. Мені навіть видається — ось тут виявляється, що я таємний єзуїт, — що на це є переконливі психологічні підстави. Ненормальна чи помираюча людина — її психіка надзвичайно змінюється. Здорова людина може відфільтрувати Боже послання, видозмінити його силою своєї особистості. Іншими словами, зі здорової людини фіговий пророк виходить.

— Шляхи Господні… — промовив Ларрі. — Я знаю. Ми дивимося крізь темне скло. Мені воно взагалі зовсім темне. Чого ми йдемо отак, коли могли б доїхати за тиждень, — я цього не розумію. Але якщо ми взагалі ненормальну річ робимо, то її й треба робити по-ненормальному.

— Те, що ми робимо, має чимало історичних прецедентів, — промовив Ґлен. — І я для цього походу бачу деякі цілком тверезі психологічні й соціологічні причини. Не знаю, чи є ще й божественні, але ці мені вже видаються розумними.

— Наприклад? — підійшли послухати Стю з Ральфом.

— У кількох племен американських індіанців невід’ємною частиною чоловічої ініціації було «побачити видіння». Коли ти стаєш чоловіком, то маєш без зброї піти в глушину. Там ти маєш когось убити і скласти дві пісні — про Великого Духа і про свою силу як мисливця, вершника, воїна й самця — ну й оце видіння. Їсти не можна. Очікувалося, що ти забалдієш — і розумово, і фізично — і дочекаєшся отого видіння. Урешті воно прийде, — він гигикнув. — Голод — потужний галюциноген.

— Ти вважаєш, що матінка послала нас сюди по видіння? — спитав Ральф.

— Можливо, щоб ми набралися сили й святості завдяки цьому очищенню, — відповів Ґлен. — Відкидання речей — то процес символічний, знаєте. Як талісман. Коли ви відмовляєтеся від речей, ви разом з ними й залишаєте тих інших, кого з цими речами символічно пов’язуєте. Починаєте очищуватися. Скидаєте баласт.

Ларрі поволі похитав головою.

— Щось не розумію.

— Ну от візьміть розумну людину до епідемії. Якщо зламати їй телевізор, що вона робитиме ввечері?

— Почитає, — сказав Ральф.

— До друзів сходить, — сказав Стю.

— Музику послухає, — усміхнувся Ларрі.

— Звичайно, — відказав Ґлен. — А ще — сумуватиме за телевізором. Без телевізора в її житті утвориться діра. Десь у глибині її голови буде й далі прокручуватись: «О дев’ятій пивця дістану, подивлювся матч «Ред Сокс» по телеку». А коли зайде в кімнату й побачить там цей порожній ящик, то відчує дике розчарування. Частина звичного життя втратилася, правда?

— Ага, — сказав Ральф. — У нас телек кожні два тижні ламався, і доки з ремонту його не забирали, я не міг нормально почуватись.

— Якщо людина багато дивилася телевізор, діра велика, якщо трохи — то мала. Але чогось без нього бракуватиме. А тепер забрати в людини книжки, друзів, стереосистему. І забрати все те, що людина зможе дорогою підбирати. Це очищення, і воно зменшує еґо. Ваші «я», панове, перетворюються на чисту шибку. Чи, краще сказати, на порожні чарки.

— Але навіщо? — спитав Ральф. — Для чого ця мутота?

Ґлен промовив:

— Якщо ви читали Біблію, то знаєте, що в пророків просто традиція така була — час від часу йти в пустелю: старозаповітні психоделічні експедиції. На це, як правило, виділялося сорок днів і сорок ночей, то гебрейський вираз, який насправді значить: «скільки саме, не знаю, але доволі довго». Це вам нікого не нагадує?

— Звичайно, матінку, — сказав Ральф.

— А тепер подумайте про себе як про акумулятор. Ми ж акумулятори. Мозок працює від хімічно утворюваного електричного струму. Так само м’язи працюють від маленьких розрядів, теж хімічних: ацетилхолін дозволяє розряду йти, коли вам треба поворухнутись, а коли треба зупинитися, виробляється інша речовина — холінестераза. Холінестераза руйнує ацетилхолін, від чого ваші нерви знову погано проводять струм. І це теж добре. Інакше, почавши чухати ніс, ви б не могли зупинитися. Одне слово, сенс такий: усе, що ви думаєте, усе, що ви робите, працює від тієї самої батареї. Як різні прибамбаси в машині.

Усі уважно слухали.

— Дивитися телевізор, читати, розмовляти з друзями, ситно їсти… це все виснажує батарею. Нормальне життя — принаймні в тому вигляді, в якому воно було в західній цивілізації, — це все одно як водити машину з автоматичними вікнами, автоматичним гальмом, автоматичними сидіннями і всілякими ще штучками. Але що більше примочок, то швидше розряджається батарея. Правда?

— Правда, — відповів Ральф. — Навіть великий акумулятор «делко» не перезарядиться, якщо його поставити в «кадилак».

— Ну от, ми зараз саме позбулися аксесуарів. Ми заряджаємося.

Ральф схвильовано доповнив:

— Але якщо занадто довго заряджати акумулятор, він вибухне.

— Так, — погодився Ґлен. — Отак і в нас. У Біблії розповідається про Ісаю, Йова і ще багато кого, але не сказано, скільки пророків повернулися з пустелі з такими видіннями, які їм пропалили дірку в голові. Гадаю, такі були. Але я маю здорову повагу до людського розуму й психіки, попри випадкові атавістичні явища на зразок деяких тут східних техасців…

— Одчепися від мене, лисику, — буркнув Стю.

— Хай там як, а людський розум значно більший за найбільший акумулятор «делко». І, гадаю, він може заряджатися майже нескінченно. А інколи навіть більше.

Вони йшли мовчки, замислившись над його словами.

— Ми змінюємося? — тихо спитав Стю.

— Так, — відказав Ґлен. — Думаю, змінюємося.

— Ми вже й схудли, — сказав Ральф. — Як на вас, хлопці, гляну, то зразу видно. Та й у мене пивне пузо було будь здоров. А тепер