Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

— Щодо стану свідомості… — раптом сказав Ларрі. Коли всі на нього подивилися, він дещо знітився, але продовжив: — У мене це відчуття приблизно з тиждень, і я його не розумів. Може, зараз зрозумію. Мене ковбасить. Ніби я викурив півкосяка дійсно динамітної трави чи трохи кокаїну нюхнув. Але такої дезорієнтації, як від наркотиків, нема. Після такого зазвичай відчуваєш, що нормальне мислення щось не дуже вдається. А в мене зараз голова дуже ясна, ясніша, ніж будь-коли. А все одно ковбасить, — Ларрі засміявся. — Мабуть, це просто від голоду.

— І від голоду теж, — погодився Ґлен, — але не лише.

— А я весь час їсти хочу, — зізнався Ральф, — але воно мене якось не дуже турбує. Мені добре.

— І мені, — сказав Стю. — Фізично я так гарно багато років не почувався.

— Коли ви скидаєте баласт зі свого судна, ви ж і прибираєте все те лайно, яке у вас усередині плавало, — пояснив Ґлен. — Добавки. Домішки. Звичайно, від цього добре! Така клізма для всього тіла й духу.

— Ти так цікаво думку висловлюєш, лисику.

— Може, не надто елегантно, зате точно.

Ральф спитав:

— А з ним це нам допоможе?

— Ну, — сказав Ґлен, — це для того робиться. У цьому я практично не сумніваюсь. Але тут просто треба почекати — і побачимо, правда?

Вони пішли далі. Коджак вискочив із кущів і якийсь час ішов з ними, цокочучи кігтями по асфальту траси US 70. Ларрі простягнув руку й скуйовдив йому шерсть.

— Коджаку, старий! — сказав він. — А ти знаєш, що ти — батарейка? Здоровенний такий акумулятор «делко» з гарантією на все життя?

Коджак, як видавалося, не знав цього й не переймався, але помахав хвостом, показуючи, що він на боці Ларрі.

——

Тієї ночі вони стали приблизно в п’ятнадцяти милях[179] на захід він Сеґо, і, враховуючи те, про що йшлося вдень, від часу виходу з Боулдера їм уперше не було чого їсти. Ґлен заварив останню розчинну каву з торбинки, і вони поділили кухоль на всіх, відпиваючи по черзі. Останні десять миль вони пройшли, не побачивши жодної машини.

Наступного ранку, 22-го числа, вони натрапили на перекинутий «форд»-універсал, де було чотири трупи, двоє з них — малі діти. У машині були коробки із зоологічним печивом і великий пакет зачерствілих картопляних чипсів. Печиво було в кращому стані. Його поділили на п’ятьох.

— Не глитай його так, Коджаку, — повчав Ґлен. — Поганий собака! Де твої гарні манери? А якщо манер нема, як я бачу, — то де витримка?

Коджак застукав хвостом, дивлячись на печиво так, що сумнівів не лишалося: витримки в нього було зараз не більше, ніж гарних манер.

— То жери, свинтусе, або помри, — сказав Ґлен і віддав собаці свого останнього тигра. Коджак жадібно його ковтнув і пішов кудись, нюшачи.

Ларрі вирішив з’їсти весь свій звіринець — штучок із десять — за одним разом. Робив він це повільно, мрійливо.

— Ви коли-небудь помічали, що в цього печива є легкий лимонний післясмак? Із дитинства це пам’ятаю. А після того тільки зараз помітив.

Ральф перекидав два останні печива з руки в руку, тепер укинув одне в рот і жував.

— Ага, правда. Є в них такий трохи лимонний присмак. Знаєш, а я був би радий, коли б із нами зараз був старий Нікі. Я б і печивом з ним поділився…

Стю кивнув. Вони доїли печиво й пішли далі. Надвечір того дня вони знайшли велику вантажівку «Ґрейт Вестерн Маркетс», яка, вочевидь, їхала до Ґрін-Рівера. Вона акуратно стояла на розділовій смузі, і мертвий водій сидів за кермом ідеально прямо. Вони пообідали консервованою шинкою з кузова, але, як видавалося, нікому її особливо не хотілося. Ґлен сказав, що їхні шлунки зменшилися. Стю казав, що йому запах не подобається — не поганий, просто надто сильний. Занадто м’ясний. З душі верне. Він зміг примусити себе з’їсти лише шматочок. Ральф сказав, що з таким самим успіхом з’їв би ще дві-три коробочки зоологічного печива, і всі засміялися. Навіть Коджак з’їв тільки маленьку порцію та й побіг винюхувати.

Тієї ночі вони стали табором на схід від Ґрін-Рівера, і під ранок їх притрусило снігом.

——

До промоїни вони підійшли трохи після полудня 23-го числа. Небо весь день було хмарне, і було холодно, так що цілком може піти сніг, думав Стю, і то не короткочасний.

Усі четверо стояли на краю яру, Коджак біля Ґлена — і дивилися вниз і на другий бік. Десь на півночі прорвало дамбу, чи, можливо, пройшло багато літніх злив. Хай там як, але в Сан-Рафаелі, який стояв із сухим руслом роками, сталася раптова повінь. Вона змила величезний тридцятифутовий шмат траси I-70. Русло було завглибшки приблизно п’ятдесят футів[180], а береги з осадової породи — крихкі й сипучі. Унизу похмуро тік струмок.

— Йоперний балет! — сказав Ральф. — Треба в департамент штату Юта зателефонувати!

Ларрі показав.

— Дивіться сюди!

Усі подивилися в порожнечу, яка тепер виявилася поцяткованою химерними, вивітреними стовпами й монолітами. Ярдах у ста[181] за течією Сан-Рафаеля виднілося плетиво з поруччя, кабелів і великих шматків асфальтового покриття. Один шмат, абсолютно білий — на ньому була розділова смуга — апокаліптичним перстом стирчав у небо, яким бігли хмари.

Ґлен дивився в цей пролом, засипаний сміттям, сунувши руки в кишені, і на його обличчі був відсутній, мрійливий вираз. Стю тихо спитав:

— Ти зможеш, Ґлене?

— Мабуть… гадаю, так.

— Як твій артрит?

— Бувало й гірше, — він посміхнувся. — Але, коли чесно, то й краще теж бувало.

Мотузки для страхування вони не мали. Стю обережно пішов униз першим. Йому не подобалося, як час від часу поводилася земля під ногами, як сповзав ґрунт і каміння. Один раз він уже подумав, що земля зараз повністю вийде з-під ніг і він скотиться до самого низу на заду. Намацав рукою міцну скелю — і відчайдушно схопився, повис на ній, шукаючи ногами надійної опори. Тоді Коджак легковажно проскакав повз нього, трохи здіймаючи куряву і майже не обсипаючи землю зі схилу. За мить пес уже стояв на дні яру, махаючи хвостом і весело гавкаючи до Стю.

— Ах ти ж випендрьожник сраний, — буркнув Стю і помалу продовжив спускатися.

— Я за тобою! — гукнув Ґлен. — А я почув, як ти мого собаку обізвав!

— Обережно, лисику! Без балди, обережно! Тут земля сильно повзе.

Ґлен поволі рушив униз, неквапом переходячи від однієї точки опори