Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

Щоправда, Ейлін у цьому також не набагато перевершувала її, але вона була ще молода, сприйнятлива, чутлива і могла виробити в собі ці якості. Сприятливі умови (так принаймні йому хотілося думати) могли ще змінити на краще Ейлін, тоді як Ліліан — тепер він у цьому остаточно переконався — була безнадійною.

— Я не впевнений, що ти здатна зрозуміти мене, Ліліан, — сказав він нарешті, — але ми з тобою вже не пара одне одному.

— Три чи чотири роки тому ти був іншої думки, — із жалем перебила його дружина.

— Коли ми з тобою одружилися, мені був двадцять один рік, — жорстко і невблаганно продовжував Ков­первуд, не звертаючи уваги на її слова. — Я справді був занадто молодий, щоб усвідомлювати значення свого вчинку. Я був хлопчиськом. Проте це не важливо. Я не шукаю собі виправдань. І хочу сказати лише одне: правий я чи ні, але мої погляди відтоді змінилися. Я більше не кохаю тебе (мені байдуже, як до цього поставляться інші) і не хочу продовжувати стосунки, які мене не задовольняють. У тебе свої погляди — у мене свої. Ти вважаєш, що маєш рацію, і з тобою погодяться тисячі людей, але я іншої думки. Ми ніколи через це не сварилися, бо я вважав сварки непотрібними. Мені здається, що у цій ситуації я не чиню несправедливо, попросивши тебе повернути мені свободу. Я не збираюся полишити тебе або дітей напризволяще — я зможу допомагати вам. Але якщо мені судилося коли-небудь вийти звідси — мені потрібна буде особиста свобода. І тобі доведеться на це піти. Гроші — ті, що у тебе були, і навіть набагато більше — ти отримаєш, як тільки я вийду на волю і відновлю свої справи. Але тільки у тому випадку, якщо ти не чинитимеш перешкод, а навпаки, підеш мені назустріч. Я хочу і буду завжди допомагати тобі, але так, як я вважатиму за потрібне.

Він задумливо розправив складку на своїх смугастих штанях і обсмикнув рукав куртки. Ковпервуд був схожий зараз радше на розумного і розвиненого робітника, ніж на успішного біржовика, яким ще був донедавна.

Місіс Ковпервуд обурилася.

— Як чемно ти зі мною розмовляєш, як шляхетно чиниш! — драматичним тоном вигукнула вона, і, підхопившись, почала ходити маленькою камерою розміром у кілька кроків, не більше, — між стіною і ліжком. — Коли ти хотів зі мною одружитися, я повинна була взяти до уваги, що ти занадто молодий і ще сам не розумієш своїх вчинків. Гроші — ось єдине, про що ти думаєш! Та ще про те, щоб задовольняти свої забаганки! Ти навіть не розумієш, що таке справедливість, і ніколи не розумів. Ти думаєш лише про себе, Френку! Я ніколи ще не зустрічала такої жорстокої людини. Упродовж цієї історії ти обходився зі мною, як із собакою. А сам тим часом плутався з цим паскудним ірландським дівчиськом і саме їй, напевно, ти розповідав про всі свої плани. До останньої хвилини ти мовчав, що не кохаєш мене як раніше, а потім — ні з того ні з сього — вимагаєш розлучення! Але не сподівайся. Я тобі розлучення не дам — можеш і не мріяти про це!

Ковпервуд мовчки слухав її. Він розумів, що його позиція у цьому складному сімейному розкладі досить вигідна. Адже він сидить у в’язниці, надовго відірваний від сімейного життя, і за цей час дружина звикне обходитися без нього. Коли він вийде із в’язниці, їй неважко буде домогтися розлучення з колишнім арештантом (особливо, якщо вона вкаже на його зв’язок із іншою жінкою, чого він, звичайно, не стане заперечувати). Треба сподіватися, що при цьому вдасться уникнути згадки про Ейлін. Якщо він не буде оскаржувати звинувачення, місіс Ковпервуд може назвати будь-яке вигадане ім’я. Крім того, Ліліан — жінка слабкодуха. Він змусить її робити так, як потрібно. А зараз, мабуть, немає сенсу продовжувати розмову. Крига скресла, своє становище, треба сподіватись, вона зрозуміла, а інше зробить час.

— Не розігруй трагедії, Ліліан, — байдужим тоном сказав він. — Не таке вже й лихо — втратити мене, якщо ти матимеш гроші. Навряд чи я залишуся в Філадельфії, після того як вийду звідси. Я думаю поїхати на Захід, і швидше за все, поїду один. Я не збираюся відразу одружуватися, навіть якщо ти й даси мені розлучення. І не збираюся нікого з собою брати. Для дітей буде краще, якщо ти залишишся тут і розлучишся зі мною. Громадська думка буде тоді на вашому боці.

— Я на це не піду! — рішуче заявила місіс Ковпервуд. — Не погоджуся ніколи і нізащо! Можеш говорити, що заманеться. Після всього, що я для тебе зробила, ти зобов’язаний залишитися зі мною і з дітьми. І я не погоджуся на розлучення! Можеш більше не просити мене — я не згодна!

— Ну, що ж, — спокійно промовив Ковпервуд встаючи, — зараз не варто про це сперечатися. Тим більше, що твій час уже майже минув. (Відвідувачам, як правило, дозволялося залишатися хвилин двадцять.) Можливо, ти згодом передумаєш.

Ліліан взяла свої речі — муфту і валізу, у якій принесла чоловікові білизну, і зібралася йти. Зазвичай вона на прощання з удаваною ніжністю цілувала Ковпервуда, але тепер була занадто розлючена, щоб зробити це. Водночас їй було боляче — боляче за себе і, як їй здавалося, за нього також.

— Френку! — трагічним голосом вигукнула вона в остан­ню мить. — Я ніколи не бачила такої людини, як ти. Мені здається, що в тебе немає серця. Ти недостойний добропорядної жінки. Ти заслуговуєш саме такої, яка тобі дістанеться! Ах, подумати тільки…

Сльози ринули їй з очей, і вона рвучко вийшла з камери, розгнівана і разом із тим сповнена жалю.

Ковпервуд не зрушив з місця. Принаймні не буде більше цих нікому не потрібних поцілунків, не без задоволення подумав він. Усе це, звичайно, жорстоко, беручи до уваги її почуття. По суті, він не заподіяв їй зла, міркував Ковпервуд, адже він не мав наміру матеріально обмежувати її — а це найголовніше. Ліліан сьогодні втратила самовладання, та вона впорається, і згодом, можливо, зрозуміє його. Хто знає? У будь-якому випадку він пояснив їй свої наміри і вважав, що цим уже дечого досягнуто. Зараз він більше нагадував курча, що