Володимир Кільченський - Присмак волі

Для Івана це було несподіванкою, і він якийсь час лежав мовчки, обмірковуючи радісну новину. Та Марійка не давала йому ні про що й думати. Вона радісно щебетала на вухо лагідні слова, говорила про те, як вони будуть леліяти їхню дитинку, побудують хату та заживуть щасливо. Іван слухав Марійку і з усім погоджувався, але тепер його переймав і острах за їхнє дитя, тож промовив скупо:

— Треба витримати, не замерзнути в полі... Завтра буде гарна днина.

Так і поснули непомітно, мріючи про щасливе життя та зігріваючись теплом своїх тіл. На затишному плечі чоловіка Марійці наснився радісний сон, що вона літнього дня купає синочка у чистій воді, а він борсається в купелі та щасливо сміється. Іван стоїть поряд і подає чисті повивальні обгортки, і вони разом повивають синочка та кладуть у колисанку, прив’язану до сволока.

Вони прокинулись одночасно від настійного шарпання коней. Іван схопив поводи і ще тугіше притягнув за вудила обох коней та надійно прив’язав за риштак воза. Наказавши Марійці накритися ліжником з головою, став умовляти коней, щоб заспокоїлися. Коні, відчувши силу та владу господаря, вже не хропіли і застигли в якомусь очікуванні. Та Іван у сніговій імлі побачив тіні двох чи трьох вовків, що нервово сновигали неподалік. Іван чекав, як вони поводитимуться далі, і приготував пістоль, проте в таку негоду пострілу може й не бути. Згадав про свій власноруч зроблений спис і поклав його біля себе.

Вовки не насмілювались напасти, але Іван знав, що голод змусить їх зробити це. Його найбільше хвилювала роздратована поведінка коней. Важливо, щоб вони не обірвали поводи і не зважилися на безтямну втечу, бо тоді буде кінець усім! Він нахилився до Марійки і попрохав її весь час заспокоювати коней, а сам спостерігав за діями хижаків, які все ближче підходили до воза. Один із них уже заліз на сіно, яким був обкладений віз, і спробував наблизитись до коней, але сплигнути з м’якого сіна на спину коня сіроманець не міг. Вовки стали нервово підвивати, і їхнє завивання турбувало не тільки коней, але й пронизувало льодяним холодом смертельної небезпеки серця людей.

Марійка була налякана, та все ж тремтячим голосом заспокоювала коней, а вони час від часу голосно іржали — мабуть, відлякували вовків, а можливо, відгукувалися на вмовляння жінки.

Проминуло досить багато часу, а вовки ніяк не хотіли відмовитися від такого жаданого та близького банкету. На подив Івана, вони стали відгрібати лапами сіно, яким були обкладені коні. Швидко зробивши підхід до крайнього коня, найспритніший з них примірявся заплигнути на шию Гнідку. Тут Іван зрозумів, що лише споглядати за ними більше не можна, і коли один із вовків з’явився зовсім близько, натиснув на гачок. Постріл не вдався, але вовк, почувши дивний ляскіт заліза, відскочив назад. Іван витяг з-під кожуха другий пістоль і чекав, коли хижак наважиться підібратися поближче до Гнідка. Коли вовк без вагань кинувся до коня, козак стрільнув.

Завивання вітру перекрило виття та жалісливе скиглення вовка, що, звалившись назад, пробував підвестися на лапи та врятуватися втечею. Іван не дав йому часу зібратися з силами після поранення і, схопивши спис, дістав сіроманця під бік. Той іще раз заскиглив і, затіпавши лапами, застиг. Решта хижаків відбігли подалі, їхні скоцюблені обриси було ледве видно у пітьмі.

Коні, привчені до пострілів, трішки приструнилися, а тепер, як і люди, чекали, що буде далі. Марія, побачивши, що вовки таки нетерпляче чекають слушного часу, гнівно промовила:

— Які кровожерливі!.. А стрілою зможеш дістати?

Іван намацав у коробі лук і став його лаштувати. Марія у цей час пильно дивилася навколо. Нарешті лаштування було завершено, й Іван подивився у напрямку вовчої зграї. Помітив лише одного вовка, який походжав туди-сюди і час від часу жалісно підвивав.

— Маріє, я його не вбиватиму. Схоже, що він оплакує свого дружка...

Та цей одинокий сіроманець, побачивши, що стало світати, сам хутко зник з очей. Зі сходом сонця затихла і заметіль, уже можна було розгледіти, куди мандрівників занесла нечиста. Іван, оглядаючись навкруги, опустився просто у сніговий намет, що сягав до самого днища воза, і став відгортати убік сіно впереміш зі снігом, щоб коні змогли витягти віз.

Марія з воза стривожено стежила за Іваном і, коли прохід для коней було зроблено, нетерпляче стала квапити його:

— Іваночку, любий, скоріше їдьмо звідси!

Іван розплутав поводи коней і повів Гнідка на його похідне місце позаду, а він, косячись на забитого вовка, ледве не вирвав повід з Іванових рук. Прив’язавши коня та перехрестившись на добру путь, Іван вйокнув на Срібка, а той, давно чекаючи повеління господаря, щодуху потягнув воза, та ледве не повідривав упряж, бо ж віз навіть не зрушив з місця.

— Що за грець?.. — вигукнув Іван і, сплигнувши з воза, розгріб під колесом сніг, став обдивлятися.

Потім скрушно похитав головою.

— От ми вляпались у халепу... Колеса прихопило льодом, а я вночі не здогадався, чому Срібко не зірвався бігти від вовків... — бубонів Іван.

Він відшукав «бабу» з довгою рукояттю і став гепати по колесах. Лід поступово потріскався.

Нарешті Іван вмостився на возі і, злегка підстьобнувши Срібка, прикрикнув:

— Тепер тягни, вйо!..

Віз зрушив із місця і під радісні вигуки двох людей покотився по пухкому снігу далі.