Володимир Кільченський - Присмак волі

Ніч закінчилася без жодних пригод, і коли Іван прокинувся, Роман повідомив, що з кіньми все гаразд. Вийшли на подвір’я, стали обходити місцину поза клунею та стайнею і помітили сліди величезних лап, схожих на ведмедячі. Пройшли по слідах далі і побачили поламане гілля та розкидані дровини.

— Таки не брехав Самійло... Завівся неподалік від їхнього обійстя ведмідь-швендя, наробить лиха цієї зими, — із жалем промовив Іван.

Після вранішнього варива стали лаштуватися в дорогу, й Іван, покликавши Самійла, розрахувався з ним і занепокоєно зауважив:

— Не буде вам спокою... Робіть засідку на ведмедя. Був він і цієї ночі.

Самійло погодився з Іваном, приязно промовив:

— А ти козак без промаху, коней у тебе не поцупиш... Буде нагода — завжди раді!

Через два дні важкого переходу зупинилися на ночівлю у Сквирі. Тут уже відчувався козацький лад... Мандрівники стали натрапляти на козацькі роз’їзди, а люди у містечках, не боячись, пускали до хати.

Одного дня, під вечір, побачили білі маківки монастирів і церков міста Білої Церкви і радісно стали викрикувати подяки Богові, бо ж зглянувся на них після поневірянь на довгому шляху. Зупинилися на ночівлю на облаштованому подвір’ї для подорожніх. Там уже стояли декілька возів, побіля яких метушилися парубки. Іван попрямував до великої господи, зайшовши, перехрестився і звернувся з проханням прийняти їх на нічний постій. Через якийсь час усе було домовлено, і задоволений Іван поспішив оголосити про це своїм попутникам. Після вечері Рада з Романом підійшли до Івана. Не дивлячись у вічі, жінка промовила:

— Любі мої, вибачте нам... Ми далі не поїдемо, тут пустимо коріння... Від добра не тікають, а ця місцина нам до душі...

Іван і його дружина розгублено дивилися, не могли вимовити у відповідь жодного слова. Нарешті Марійка мовчки кинулася на груди Раді і заплакала. Іван, опанувавши себе, ледь чутно промовив:

— Друзі мої, залишайтеся! Тут уже й до Самарщини недалеко... Козацький край зустріне нас!

Катеринка, почувши розмови дорослих, обняла Марію. Так усі стояли, поки не наплакались, і тільки тоді стали потроху обговорювати подальші дії. Марійка погукала Раду. Вони вийшли з господи і про щось тихо гомоніли. Зрештою Рада сказала, що ранок завжди мудріший, і всі вляглися спати.

Уранці вже не було коли лити сльози, і навіть Катеринка тільки горнулася до Марії та запитувала:

— Марійко, а по весні ви приїдете до нас? Ми тут житимемо недалечко...

Молода жінка всміхалася і обіцяла приїхати. Підійшов Іван і, взявши Катеринку на руки, підкинув її, а потім поцілував... Усі зрозуміли, що час вирушати в дорогу. Рада тицяла в руки Марійці якісь гостинці, а Роман дав Іванові добрячого ножа, зробленого з польської шаблі.

— Щасливої вам дороги і Бог у поміч, — промовила на прощання Рада, а потім повернулася до Івана і якось загадково додала: — А ти, чоловіче, бережи свою жінку!

Тричі обнявшись зі своїми попутниками, Іван з Марією виїхали з подвір’я. Срібко поспішив по шляху, а Гнідко, неначе з розпачу, неохоче ступав за возом, проте натягнутий повід не давав йому змоги навіть показати жаль від розставання, і він, забувши про норов, слухняно тупотів слідком.

Швидко виїхали за місто. Коли воно заховалося за переліском, Марійка стала схлипувати і, притулившись до Іванової спини, довгий час сиділа отак, доки не заспокоїлася, відчуваючи дужу спину свого чоловіка. День видався гарним, морозу майже не відчувалось, і двоє мандрівників вирішили скористатись цим і їхати без зупину, підкріплюючись сухою їжею.

Опісля обідньої пори сонечко непомітно сховалось за рожевими хмаринками, а ближче до вечора з неба став безперестанку падати сніжок. Назустріч подув колючий вітер, який боляче бив снігом. Іван занепокоївся і хотів єдиного — побачити якусь хатинку та перебути негоду. Срібко впевнено тягнув воза, а коли суцільна снігова пелена сховала все навкруги, він спинився і, понуривши голову, стояв, чекаючи наказів від господаря.

Іван підійшов до коня спереду, погладив по щелепі, але той стояв, показуючи своїм зніченим станом, що повністю довіряється людині. Нічого не лишалося, як підстьобнути Срібка, і вони поїхали далі у сніговий морок. Наближалася ніч, а жодних натяків на людське житло не було.

Раптом Срібко спинився, упершись боком в якусь темну високу купу. Іван оглянув це місце і зрозумів, що Срібко в негоду вибрав сховищем копицю сіна, але в полі, і це було добре. Іван з Марійкою швидко наскубли з копни сіна та обіклали ним коней. Іван прив’язав Гнідка до повода Срібка. Тепер їм удвох було тепліше, особливо як на Гнідка накинули попону, а на Срібкову спину — рядно. Треба було налаштувати нічліг і собі, але поблизу нічого більше не знайшли. І знову ж таки віз обіклали сіном.

Палити вогнище не було змоги, й Іван заходився ладнати спис. Прив’язав на кінець палиці довгий ніж — дарунок Романа у дорогу — і залишився задоволеним такою зброєю. Під захистком копиці було тепліше і безпечніше, добратися до них можна було тільки від задка воза, та й то Іван добре прилаштував полог, який міг стати завадою для непроханих гостей.

Спати вирішили по черзі і якнайближче притиснулись один до одного. Слухали завивання вітру і стиха розмовляли, опікуючись своєю подальшою долею. Потім Марійка стала виціловувати Івана та примовляти:

— Іваночку, в моєму животі наше дитятко росте. Воно