Іван Карпенко-Карий - Драматичні твори

нього шапку). Сиди! (Цілує його.) Прости! Ти не винен: і тебе, і мене скалічило життя! Пий, Стьопа! (Витира сльози.)

Далі, впротяг монологу Крамарюка, Іван сідає, встає, ходе, куре цигарку

за цигаркою, п’є.

Крамарюк. Ти правди хочеш, правди?

Іван. Правди, блазень.

Крамарюк. Ну — на! Я шкапа, у мене все криве, все гниле, мені не можна вірить ні одного слова, я — твар! (Випиває.) Думаєш, легко сказать на себе таке слово, легко? (Б’є себе в груди, через сльози.) І у мене була душа, і я любив правду, пробував говорить і говорив правду (стає в позицію) прахвостам, які мотають і промотують з веселими жінками батьківщину, які для хвастовства запалюють сторубльовкою цигарку, а бідному і гривні не дадуть; я говорив правду розпутним мужам і жінкам, які святость мудрих заповітів лічать умовними, аби догодить своїм хотінням... І що ж? Вони сміялись надо мною, цурались, не любили. Скучний чоловік, мораліст глупий, і, покиваху на мя головами, одвертались, і не хотіли кумпанії водить зо мною!.. Я черв’як, бездара, театральна шкапа, я не мав сили самостайно іти на боротьбу, а їсти хочу так само, як і таланти!.. Ну... і став я всім годить, щоб буть люб’язним, приятним чоловіком і напхать своє черево! І побачив я, що це добре, і привик, і блазнем став, і низькість так до мене приросла, як голова до шиї. Я не почуваю вже сорому, у мене нема честі, і всі раді мать такого компаньйона — з ним легше жить, він потура всьому... От ти великий артист, а я блазень, шут; яка я тобі кумпанія? Одначе ти, як і всі, любиш мою кумпанію!.. Через що? Через то, що й ти пад-лець такий же, як усі!

Іван. Браво, паяц! Далі, далі! Ну ж, блазень, бичуй пороки короля; він у нещасті, не бійся, лий на його голову помиї!

Крамарюк. Тобі треба мать при собі блазня, над яким ти будеш сміятись, кепкувать, плювать йому у морду, а він — лизатиме у тебе руки! Ти і такі, як ти, сильні таланти в літературі і на сцені взагалі — єсть божі вибранці! Ви повинні правдою жить і правду говорить усім; а ви боїтесь правди, шукаєте лицемірної приязні від усякої тлі і усім неправдам потураєте, топчете мораль під ноги,— у вас бракує мудрості! Ви правду говорите тільки з сцени — і то чужу правду — і хорошими словами ловите душу слухача, щоб славу тим собі здобуть, а сами не почуваєте і на макове зерно того, що солодко так ллється з вашого божественного горла! Ви проповідуєте любов, справедливість, всепрощеніє, а самі — розкрашені гроби, в яких повно нечисті усякої... А? Чув? Я, брат, був колись першим оратором меж дурнями!..

Іван. Далі, далі! Крутись, паяц, пускай заучені ядовиті слова, дай уволю наслухатись п’яної твоєї правди! Далі!

Крамарюк. Ага — п’яної! Вже нудить від правди, і ти її п’яною звеш. Слухай: ти забув своє розбите корито і через те не думаєш над тим, що робиш!... Аби тобі було приятно! Ти заробляєш стільки, що можеш їздить вкупі з жінкою і дітьми, але тоді треба моральну уздечку надіть на свої примхи; і ти кидаєш жінку на шість місяців, а сам тут догоджаєш своїй крові... Дурак!

І в а н. І падлюка!

Крамарюк. От бач! Фортуна вдарила тебе по голові,— ти очмарів і гіомпякшав, бо побачив, що і для великого артиста, і для блазня один кінець, коли вони нехтують справедливість і догождають своєму «я»! От і вся моя правда! Коли хотів ти її знать — так знай!

Іван. Браво, браво! Молодець, Стьопа! Справжній ко-ролевський шут із класичної трагедії! Ах ти, каналія! Та ти порядний актьор, тебе не оцінили. А я ціню. Я люблю благородні слова і говорить, і слухать, хоч би вони вилітали з гадючого горла, і от зараз лишній раз упевняюсь, що хороші слова частіше всього говорять послідні падлюки. (Підходе до нього і дивиться довгенько.) Шут, ти без серця! Ти умієш лизать руки, лицемірить, обманювать і убитому судьбою чоловікові говорить суворі слова, докорять його тим, що і без твоїх докорів вогнем пекло і пече його немощну душу; тобі захотілось вилить свою жовч, яка накипіла у тебе давно, і ти без жалю нанизав на своє жало тисячу заучених давно тобою чужих слів і колов мене у наболілу душу! А де ж твоя мудрість, старий пес? А? Милосердіє, прощеніє, любов, порада старої мудрої голови, якими б ти залив мою болючу рану і умастив єлеєм кротості страждущу душу? Нема? Вон, паяц!

Крамарюк. Ка-ка-ка! Іван Макарович! І охота вам від шкапи ждать єлею? Колись у Нижнім 17 я п’яному купцеві говорив такі ж рації, а він дав мені два рази по морді, і ми зосталися друзяки. А ви стаєте на прю зо мною і ждете поради... (Плаче.) Що ж я можу вам пораять, коли я ніколи не міг собі нічого путнього пораять. (Ридає.)

Іван. Чого ти плачеш?

Крамарюк. Я співчуваю вам всім серцем!

Іван. Щиро?

Крамарюк. Клянусь моєю смер.тію, а смерті я боюся більше, ніж гріха.

Іван. Стьопо! В твоїх ядовитих словах було багато правди. Ти п’яний говорив те, що думаєш тверезий. Іди-сюда!

Крамарюк підходе, Іван його цілує.

Віднині ти не шут, а друг! Один благородний друг жінку одняв; побачу, що зробить другий! Для першого разу скажи, друг! Можу я п’яний показатися на сцені перед публич-ностю, котру я люблю за її любов до мене?

Крамарюк (думає). Не можеш, ти потеряв все — оберегай ім’я!

Іван. Благородно. Іди і скажи це саме антрепренеру. Не бійся, я беру тебе під свою оборону.

Входе посильний.

ЯВА II

Ті ж і посильни й.

Посильний. Дозвольте знать: хто з вас буде Іван Макарович Барильченко?

Іван. Я.

Посильний (подає лист). Пані прислала.

Іван. К чорту!

Посильний. Я своє діло роблю. (Кладе лист на столі і виходить.)

Іван (кида лист). К чорту.

Крамарюк (підніма і дивиться на адрес, читає). Від Марії Барильченко.

Іван. Що? (Вихоплює лист). Почерк Марусі. (Хапливо розриває лист.) Боже, вона ще тут, вона пише. (Читає.) «Іван Макарович! Коли ви получите цей лист, я буду в путі. Я знаю, що ви покинете усе і поїдете додому, щоб бачити мене. Даремно! У нас тепер нема свого дому. Дача — моя, вона задля забезпечення дітей, з нею я зроблю, що схочу, потім, а зараз беру