Жан-Крістоф Гранже - Пасажир

й ногами по тій оболонці, що їх ділила. На п’ятому місяці всі ці різниці переросли в проблему із живленням.

Як і в нещодавньому Кубелиному маренні, лікарі поставили батьків перед вибором: або здатися на природу, або, навпаки, знищити дужчого, щоб порятувати кволого. Черево Францишки Кубели стало полем смертельної борні.

Батьки не вагалися. У першому ж звіті мовилося про можливість редукції плода в липні 1971 року. Як видно з рукописної нотатки гінеколога, Францишка була дуже набожна полька і ставилася до панівного зародка як до пекельного поріддя, наділеного паранормальними здібностями. Його гіперактивність мала на меті одне — вбити брата. Для неї він був зла, ворожа і розбещена істота, що не хотіла ні з ким ділити свого притулку.

Кубела читав поміж рядками. Душевне здоров’я Францишки дедалі гіршало. Можливість хірургічного втручання тільки загострювала ситуацію, навіть попри те що для неї це означало б знищення втіленого зла. Медичні терміни зазвичай тільки соромливо маскують сумну реальність. Так звана редукція ембріона полягає просто в убивстві одного зародка задля порятунку другого або кількох, якщо, наприклад, ідеться про трійню.

Після першого листа, де розглядалася така можливість, історія вагітності урвалася. Жодного висновку, жодного знімка УЗД, ніяких лікарських засобів. Невже поляки знищили всі сліди скоєного? Та Кубела мав інше пояснення. Ніякої редукції не було. Вагітність розвивалася без втручання. Живлення зародків стабілізувалося природним шляхом.

Виношування двійні завершилося нормально.

18 листопада 1971 року народилося двоє дітей.

Проте для Францишки панівний близнюк залишався «чортячим поріддям». Вона не хотіла ні глядіти його, ні навіть терпіти коло себе. Анджеєві довелося знайти йому притулок і зректися його, нагнати від себе.

Отак і жила віднині родина Кубел.

Зберігаючи таємницю про покинуту дитину. Приховуючи свою брехню.

Небажаний близнюк уцілів. Він виріс і подорослішав, здогадуючись про правду. Міняючи притулки і родини, він мріяв з’ясувати секрет свого походження. І, ставши дорослим, провів розслідування. Дізнався про все і вирішив довести до краю те, що коїв 1971 року в материному череві.

Ніколи ще помста не мала такого глибокого коріння.

Кубела знову глянув на знімки. Тепер вони здавалися йому червоними від крові та ненависті. Розпеченими, наче кратер вулкана. Він так і бачив обох братів-ворогів, Авеля і Каїна, що зависли в невагомості, ладні устряти у двобій.

Кубела був слабшим з двійників, тим, що на знімках лежить і притуляє кулачки до очей. Та після народження ситуація змінилася. Він став обранцем, улюбленцем, переможцем. Він виріс у теплі родинного вогнища. А брат його тим часом скнів у якомусь притулку чи в чужих родинах, яким держава платила за його утримання.

І тепер настав час оплачувати рахунки. Від своєї долі не втекти. Усе, як у грецьких міфах. Вагітність Францишки він уявляв утіленням фатуму. У ній вочевидь угадувалася будучина.

Кубела не мав ніяких доказів, які підтверджували б його гіпотезу, та він відчував, що не помилився. У глибині душі він завжди це знав. Тим-то під час кожної дисоціативної втечі він обирав собі імена, що так чи інакше пов’язані були з двоїстістю: Януш, Фрер, Нарцис, Ноно…

Міг би й здогадатися. Фрер — це брат[70]. Януш, він же Янус, — дволикий бог початку і кінця. Нарцис закохався у своє відображення. Ім’я Ноно, що складається з однакових складів, графічно відтворює положення зародків in utero[71], віч-на-віч…

Усі імена значущі. Вони закликали темного брата з’явитися, втілитися. І той поклик почули. Відринутий близнюк повернувся в образі серійного вбивці. Покинуте, зневажене й упосліджене чортяче поріддя скоїло ці вбивства, взоруючи на безсмертні міфи, вбачаючи у собі героя вічної легенди. Легенди про повернення вигнаного сина. Про помсту героя, з яким несправедливо обійшлися. Про Едіпа, Язона, Уліса.

І він усе влаштував так, щоб Кубелу звинуватили в тих убивствах.

Так, щоб той зогнив у в’язниці. Або щоб його застрелили поліцаї.

Ам’єн, одинадцята ранку.

Медичний центр імені Філіппа Пінеля — цегляна фортеця, цілком присвячена божевіллю. Збудували її в ХІХ столітті, коли притулки для навіженців були річчю в собі, поселеннями, де ті мали свої городи, пасли худобу й заводили родини. За того часу божевілля не вміли лікувати, тож його вважали потворним ґанджем, який слід було видалити, прибрати з очей, заховати десь.

Центр Філіппа Пінеля займав понад тридцять гектарів.

Поминувши перші ворота, Кубела довгою алеєю, понад якою росли дерева, дістався наступного муру, що скидався на червоно-брунатну твердиню.

Уночі він так і заснув поміж паперів і знімків УЗД. Йому навіть забракло сили вимкнути світло. І йому знову марилися зародки, що борюкалися в хащах кровоносних судин. Коли він прокинувся, весь мокрісінький від поту, було ще темно. Тільки електричне світло пливло довкола нього, наче прогіркле затхле масло. Хоч усеньке тіло боліло, а в голові був справжнісінький рейвах, він буцім об’явлення зазнав, усвідомивши, що ніякого поступу в розслідуванні не буде, поки він не повернеться до своїх витоків, тобто до матері. На Північному вокзалі він сів на потяга до Ам’єна, потім на таксі дістався до медичного центру, розташованого в Дюрі, на околиці префектури Пікардія.

Другий мур. Навіть психіатра, що звик до таких закладів, вразила товщина тутешніх мурів. Здавалось, у них можна було цілі тунелі пробити. Центр був споруджений у вигляді прямокутника довкола каплиці та складався з кам’яниць різної величини, скидаючись на справжнісіньке місто. Вокзал, мерія, крамниці… Кубела не став заходити до приймальні, а спробував зорієнтуватися за табличками. Та марно. На корпусах видніли тільки номери — ні відділення на них не значилося, ні кого тут утримують.

Він навмання подався вперед. На алеях не було жодної душі. За понад сторічну історію в цих спорудах чимало попереробляли, та сам дух лишився незмінний. Фасади без архітектурних оздоб, фронтисписи з латинськими написами, стрілчаті арки, що відкидали тінь. Усе надійно, як у клініці Святої Анни.

Із-за хмар виглянуло сонце. Зимове сонечко, тьмяне і ледь тепленьке. Той затамований жар сонця перегукувався з його гарячковим станом. Від хвилювання його аж трясло. Не вірилося, що ось-ось він зустрінеться з матір’ю. Та думка тривожила його, проте водночас він почувався наче закутий у панцир. Його пам’ять була наглухо замурована, немов оті цегляні мури, що оточували його.

Аж йому зустрілися дві медсестри. Він пояснив, що прийшов відвідати свою матір, яка перебуває тут уже хтозна-відколи. Вони перезирнулися: Кубела був у пожмаканому вбранні й не голився зо дві доби, тож швидше скидався на їхнього пацієнта, ніж на відвідувача. Не кажучи вже про те, що син, у якого мати так довго лежить