Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

сепаратизма (Київ, 1912).

152

Пробою сили українського руху були вибори до Російських Установчих зборів пізньої осени 1917 року. “П’ять мільйонів голосів, що їх начисто одержали різні українські списки, являють собою досягнення, помітне з кожного погляду; до цього треба додати щонайменше ще півмільйона голосів, що становлять українську частку у спільних списках, домовлених з іншими партіями... Перед лицем такої виразної демонстрації сили просто не годиться говорити, що український рух був слабою та штучною справою, вигаданою групкою гіпернаціоналістичних інтелектуалістів”. Oliver Henry Radkey. The Election to the Russian Constituent Assembly of 1917 (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1950), стор. 18 і 30. Правильність цього іспиту виразно визнав сам Ленін. Роза Люксембург вірила Сяк сьогодні професор Адамс), що Центральній Раді бракувало масової бази, і вона докоряла Ленінові за те, що він буцімто “розбещує” український націоналізм. Виправдовуючи свою політику, Ленін посилався на висліди виборів до Установчих зборів, як на доказ того, що український рух являє собою силу, з якою треба рахуватися. Тут можна ще зауважити, що в вісьмох губерніях України більшовики дістали тільки десять відсотків голосів. Див. Jury Borys, The Russian Communist Party and the Sovietization of Ukraine (Stockholm, 1960), стор. 159–60.

153

Підложжя державного перевороту, що його вчинив Скоропадський, недавно тому дослідив Олег Федишин на основі німецьких архівних джерел. Виявляється, що Скоропадський не був висунений німцями. Він з власної ініціятиви започаткував змову правих кіл проти соціялістичного уряду Центральної Ради. Незалежно від цього, німецька військова влада прийшла до рішення, що треба позбутися Ради, яка виявила себе “неподатливою у співпраці”. Обидві сторони домовилися тільки за кілька днів перед переворотом, що відбувся 29 квітня 1918. Див.: Oleh S. Fedyshyn, German Plans and Policies in the Ukraine, 1917–1918 (unpubl. doctoral dissertation, Columbia University, 1962).

154

W. Kutschabsky, Die Westukraine im Kampfe mil Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918–1923, (Berlin, 1934), стор. 1.

155

С. Ю. Витте, Воспоминания, III (Москва, 1960), стор. 274.

156

Wacław Lipiński, Szlachta na Ukrainie (Краків, 1909), стор. 69.

157

Борис Ольхівський, Вільний нарід (Варшава, 1937), стор. 72.

158

Wacław Lasocki, Wspomnienia z mojego życia, I, (Краків, 1939), стор. 331.

159

В. Антонович “Моя исповедь”, Основа, I, 1862; цитовано за Д. Дорошенко, Володимир Антонович (Прага, 1942), стор. 40–42.

160

К. Михальчук і В. Чубинський у Трудах этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край; цит. за М. Драгоманов, Австро-руські спомини (Львів, 1892), стор. 322.

161

Микола Міхновський, Самостійна Україна. (Нове видання, без місця друку, 1948), стор. 28.

162

D. S. Mirsky. Russia: A Social History (London, 1931), стор. 277–278.

163

Юрій Лавріненко. Василь Каразин архітект відродження. Матеріяли і думки до 200-ліття з дня народження, 1773–1973. (Мюнхен: “Сучасність”, 1975), 191 стор.

164

Данилевский Г. П. Сочинения, (С.-Петербург, 1901), т. XXI, стор. 106. Див. також стор. 114, де дано приклад разючої недискретности Каразина.

165

“This tragicomic story of overenthusiasm, vague promises, unrealistic schemes, and bureaucratic obstruction ended in a modest success”. — Hugh Seton-Watson, The Russian Empire, 1801–1917 (Oxford, 1967), p. 101.

166

Каразин В. “О истинной и ложной любви к отечеству”, Украинский вестник, ч. 12, 1818; уривки статті передруковано у книзі: Федченко П. М. (ред.), Матеріали з історії української журналістики, вип. 1, (Київ, 1969), с. 184–187. Лавріненко посилається на цю статтю, але дискретно промовчує її дійсну тенденцію.

167

Квітка-Основ’яненко Г. Ф., “О слободских полках” (1840), Твори в шести томах (Київ, 1957), VI, стор. 136.

168

Omeljan Pritsak. “Prolegomena to Ukrainian Intellectual History: The First Period, 1805–1860-s”, Minutes of the Seminar in Ukrainian Studies Held at Harvard University (Cambridge, Mass., 1975–1976), No. VI, pp. 46–52.

169

Ольхівський Борис. Вільний нарід (Варшава, 1937), стор. 72–73.

170

Єдиний виняток — студія відомого англійського медієвіста Стівена Рансімена про візантійську цивілізацію, що на неї в одному місці посилається Лавріненко (стор. 133–134, прим.). Твір Рансімена має дуже віддалене відношення до питань, яким присвячується книжка.

171

James Т. Flynn. “V. N. Karazin, the Gentry, and Kharkov University”, Slavic Review (June 1969), vol. 28, no 2, pp. 209–220.

172

Flynn, p. 212.

173

Frank Fadner, Seventy Years of Pan-Slavism in Russia: Karazin to Danilevskii (Washington, D.C., 1962). Ця книжка не була нам доступна.

174

George S. N. Luckyj, Between Gogol and Ševšenko: Polarity in the Literary Ukraine, 1798–1847 (München, 1971).

175

Marc Raeff, Michael Speransky: Statesman of Imperial Russia, 1772–1839 (The Hague, 1957); Nicholas V. Riasanovsky, Nicholas I and Official Nationality in Russia, 1825–1855 (Berkeley and Los Angeles, 1959).

176

Про ці питання існує велика література. За провідних знавців європейського середньовічного февдалізму вважають між істориками нашого століття француза М. Бльока й бельгійця Ф. Гансгофа. На увагу заслуговує американська колективна праця “Феодалізм в історії” (Feudalism in History, ed. Rushton Coulborn (Princeton, New Jersey, 1957), де в порівняльний спосіб досліджено февдалізм і явища февдального типу в різних країнах світу; між статтями цієї книги особливо цінна студія Едвіна Райшауера про февдалізм в Японії. На сторінках англійського часопису Times Literary Supplement відбулася останнім часом дискусія про природу февдалізму. Вільям Летвін піддав грунтовній критиці марксистську концепцію (ч. від 25 березня 1977); репліки марксиствуючих англійських істориків поміщені в наступних числах у відділі листів до редакції.

177

Joseph R. Strayer, Feudalism (Princeton, New Jersey, 1965), pp. 11–14.

178

Див. Борис Крупницький, “Проблеми феодалізму в Україні”, в його збірнику “Основні проблеми історії