Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

поцупив Рет,— усе була б їм полегкість. А які гарні вгодовані мули раніш випасались у них на вигоні потойбіч дороги, які чудові були запряжні коні, і її маленька кобилиця, і сестринські поні, і Джералдів могутній огир — як він гасав на луці, як летіла земля у нього з-під копит! Та хоч би одного з них їм тепер, хоч би й найноровистішого мула!

Але так чи сяк, а коли загоїться у неї нога, вона піде пішки до Джонсборо. Піде, дарма що їй зроду-віку ще не доводилось так далеко ходити на своїх двох. Нехай навіть янкі спалили все місто дощенту, вона бодай на околиці знайде кого-небудь, хто підкаже, де розжитися на харчі. Перед очима в неї постало загострене Вейдове личко. Він усе повторює, що не любить ямсу й хоче смаженої курячої ніжки з рисом та підливою.

Яскраве сонячне світло на подвір’ї раптом потьмяніло, і дерева заступила поволока сліз. Скарлет схилила голову на руки, силкуючись стримати ридання. Плакати тепер — ні до чого. Плач має ще якийсь сенс, коли поряд чоловік, від якого можна чогось домогтися. І ось коли вона так сиділа, зіщулившись, міцно заплющивши очі, щоб не дати волі сльозам, знадвору почувся цокіт копит. Але вона не підвела голови. За останні півмісяця їй уже стільки разів удень і вночі причувався цей цокіт — так само, як чувся не раз і шелест сукні Еллен. Серце в неї, як завжди в такі хвилини, забилося, потім, однак, вона суворо осмикнула себе: «Не будь дурочкою».

Але цокіт копит цілком природно перейшов на тиху ступу, а далі стало чути розмірене порипування жорстви під копитами. Хтось таки справді над’їхав верхи — може, від Тарлтонів чи Фонтейнів? Скарлет хутко підвела голову до вікна. І побачила кавалериста-янкі.

Ту ж мить вона несамохіть сховалася за фіранкою і, важко дихаючи від несподіванки, мов заворожена, втупилась поглядом у прибульця крізь густі згортки тканини.

Він грузько сидів у сідлі, кремезний, простакуватий обличчям чолов’яга в напіврозщібненому синьому мундирі, з неохайною чорною бородою. Маленькі близько посаджені очиці, примружені проти сонця, спокійно оглядали будинок з-під дашка цупкого синього кашкета. Коли він повільно спішився й закинув віжки на конов’язь, Скарлет змогла перевести подих, але так рвучко й болісно, наче після удару в живіт. Янкі, янкі з довгим пістолетом за поясом! А вона в домі сама, з трьома недужими дівчатами й малими дітьми!

Поки він неквапом підходив стежкою, поклавши руку на кобуру, а очиці-намистини зиркали туди-сюди, в уяві Скарлет промайнув цілий калейдоскоп усіляких історій, які розповідала тітонька Туп: про напади на беззахисних жінок, про перерізані горлянки, про будинки, спалені разом з напівживими людьми, про дітей, прошитих багнетами, щоб не верещали,— про всі ті несказанні жахи, що пов’язувалися зі словом «янкі».

Першим її порухом було сховатися в комірчині, залізти під ліжко, вибігти чорним ходом надвір і гайнути на болото з криком: «Рятуйте!» — що завгодно, аби лиш утекти. Потім вона почула, як солдат обережно ступнув, на сходинки веранди, як покрадьки увійшов у хол, і зрозуміла, що відступ уже відрізано. Завмерши зі страху, вона дослухалася, як він переходив унизу з кімнати в кімнату, і як усе твердіше й упевненіше ступав, коли переконався, що в домі порожньо. Ось він в їдальні, а за хвильку ввійде до кухні.

Коли вона подумала про кухню, лють різонула її по серцю мов ножем, з страхи розвіялися перед нападом шалу. Кухня! Там же на відкритому вогні два горнятка, в одному печені яблука, в другому овочева мішанка з тієї городини, яку так тяжко довелося роздобувати в Дванадцяти Дубах та у Макінтошів,— обід, якого має вистачити на дев’ятеро голодних чоловік, холи там наїдку ледве на двох. Скарлет уже кілька годин стримувала свій апетит, дожидаючи, коли повернуться всі з болота, і на думку, що янкі зжере їхній убогий підживок, її аж затіпало від гніву.

А грім би їх побив! Обсіли Тару, мов сарана, прирекли її мешканців на повільну голодну смерть, а тепер ще вертаються дограбувати жалюгідні рештки! Її порожній шлунок звело судомою. Але Бог свідок — цей янкі вже більш нічим на цьому світі не поживиться!

Вона скинула стоптану пантофлю з ноги й босоніж прошмигнула до комоду, навіть не відчуваючи болю в розбухлому пальці. Безгучно висунула верхню шухляду й дістала важкий пістолет, привезений з Атланти,— зброю Чарлза, якою той ні разу так і не скористався. Понишпоривши у шкіряній набійниці, що висіла на стіні під його шаблею, вона видобула набій і загнала в набійник, навіть не здригнувши рукою. Тоді швидко й нечутно вибігла на сходи над холом і почала спускатись, тримаючись однією долонею за поруччя, а в другій стискаючи пістолет, схований у складках спідниці.

— Хто там? — почувся голосний гугнявий вигук, і Скарлет застигла посеред сходів; кров так бухала їй у скроні, що вона ледь розчула той голос.— Стій, бо стрельну! — крикнув незнайомець.

Він стояв на порозі їдальні, нахилившись трохи вперед, пістолет в одній руці, а у другій скринечка з рожевого дерева, де було всіляке швацьке причандалля — золотий наперсток, ножиці з позолоченими обідками, корундовий жолудець із золотим наголів’ям. Ноги Скарлет похололи від страху, але обличчя паленіло люттю. Він загріб швацьку скринечку Еллен! Їй хотілося гукнути: «Поклади назад! Поклади, падлюко!..» — але слова застрягли в горлі. Вона тільки стояла й дивилася з-над поруччя на янкі, на обличчі якого настороженість змінилася на осміх — напівзневажливий, напівграйливий.

— Тут, бачу, хтось є,— сказав він, ховаючи пістолета у кобуру й увіходячи в хол; зупинився він просто під нею.— То ви в домі самі, панянко?

Блискавично швидко вона виставила зброю над поруччям і націлилась у вражене подивом бородате лице. І ще й не встиг він сягнути по пістолета, як вона натисла на курок. Відбій був такий, аж її хитнуло назад, у вухах загуло від пострілу, кислий пороховий дим ударив у ніздрі. Солдат гепнувся навзнак, головою до їдальні, так гучно, що задрижали меблі. Скринька випала у нього з руки, і все начиння розсипалося по підлозі. Майже не усвідомлюючи, що робить, Скарлет збігла вниз і стала над ним, втупившись в останки його обличчя — у криваву западину там, де був ніс, у випалені порохом осклілі очі. Коли вона дивилась так, на начищеній підлозі з’явилися дві цівочки крові — одна стікала з обличчя вбитого, друга з потилиці.

Він таки мертвий. Нема сумніву. Вона вбила людину!

Дим