Жоель Діккер - Правда про справу Гаррі Квеберта

— Вези мене, любий мій Лютере! Мені треба потрапити в мотель «Морський берег». Не може бути, що він не кохає мене! Ми кохаємо одне одного так, як ніхто не кохав!

Лютер послухався. Ні він, ні Нола не помітили патрульного авто на перехресті. Тревіс Довн уже вкотре проїздив повз дім Квіннів, чекаючи, коли Дженні залишиться сама, щоб подарувати їй букет диких троянд. Він спантеличено дивився, як Нола сідає в якусь незнайому автівку. За кермом був Лютер, він упізнав його. Тревіс пропустив «шевроле» вперед і трохи згодом рушив за ним услід: не можна було втрачати його з очей, але їхати занадто близько теж не слід. Йому дуже кортіло дізнатися, чому Лютер весь час вештається в Аврорі. Стежить за Дженні? Нащо він везе кудись Нолу? Надумав щось протизаконне? Він навіть узяв було рацію, щоб викликати підмогу і затримати Лютера, якщо той опиратиметься. Та відразу ж схаменувся: йому не хотілося зв’язуватися з колегами. Він усе владнає сам, по-своєму. Аврора — спокійне містечко, то нехай таким і залишається, він подбає про це. Провчить Лютера так, щоб той до нових віників пам’ятав, щоб і духу його тут більше не було. І він знову подумав: як могла Дженні закохатися в цю потвору?

— То це ти писав листи? — вигукнула Нола, вислухавши Калебові пояснення.

— Так…

Вона втерла сльози зворотним боком долоні.

— Та ти здурів, Лютере! Хіба ж можна красти в людей пошту! Ти погано вчинив!

Він засоромлено похнюпився.

— Вибаш… Я пошувався таким шамотнім…

Вона приязно поклала долоню на його могутнє плече.

— Добре, Лютере, нічого страшного не сталося! Адже це означає, що Гаррі чекає на мене! Він чекає! Ми поїдемо разом!

Від цієї думки вона аж засяяла.

— Топі пошастило, Ноло… Ви кохаєте одне одного. І ніколи не пудете шамотні.

Тепер вони рухалися по шосе номер один. Поминули поворот до Гусячої бухти.

— Прощавай, Гусяча бухто! — щасливо вигукнула Нола. — Ти єдине місце тут, яке я згадуватиму з радістю!

Вона засміялася.

Просто так, без причини. І Лютер засміявся теж. Вони розлучалися з Нолою, та розлучалися по-доброму. Раптом позаду завила поліційна сирена. Вони під’їжджали лісу, і саме тут Тревіс вирішив перехопити Лютера і провчити його. У лісі їх ніхто не побачить.

— Це Тревіш! — заволав Лютер. — Якщо він наш жловить, нам клямка.

Його страх передався Нолі:

— Тільки не поліція! Ох, Лютере, зроби щось!

«Шевроле» збільшив швидкість. Двигун у нього був потужний. Тревіс вилаявся і через гучномовець звелів Лютерові зупинитися на узбіччі.

— Не зупиняйся! — благала Нола. — Швидше, швидше!

Лютер до краю «втопив» педаль газу. Відстань між «шевроле» і тревісовою «патрулькою» збільшилася. За Гусячою бухтою шосе почало петляти, і Лютер скористався цим, щоб іще трохи відірватися. Звук сирени подаленів.

— Він виклише підмогу, — сказав Лютер.

— Якщо він зловить нас, я ніколи не поїду з Гаррі!

— То ми втешемо до лішу. Ліш великий, наш там ніхто не жнайде. Ти дісштанешся до мотелю. Якшо мене жгребуть, я нічого не шкажу. Не шкажу, шо ти була жі мною. І ти жможеш втекти ж Гаррі.

— Ох, Лютере…

— Поопіцяй, шо берегтимеш мою книжку! Поопіцяй, шо берегтимеш її на жгадку про мене!

— Обіцяю!

Він крутонув кермо, й авто заїхало в чагарі на узліссі. А потім зупинилося за густим ожинником. Вони хутко вилізли надвір.

— Піжи! — вигукнув Лютер. — Піжи!

Вона побігла колючими хащами. Подерла сукню і подряпала обличчя.

Тревіс вилаявся. Чорного «шевроле» більше не було видно. Він додав газу і, не помітивши чорного кузова в чагарях, далі мчав по першому шосе.

Вони бігли лісом. Нола попереду, Лютер за нею: він був високий і насилу ухилявся від навислих гілок.

— Піжи, Ноло, не жупиняйшя! — закричав він.

Вона незчулися, як опинилися на узліссі, коло Сайд-Крік-лейну.

Дебора Купер дивилася з вікна своєї кухні в ліс. Раптом їй здалося, наче поміж деревами щось рухається. Пригледівшись, побачила дівчину, яка чимдуж мчала лісом, а за нею гнався якийсь чоловік. Старенька побігла до телефону і набрала номер поліції.

Не встиг Тревіс зупинитися на узбіччі, як йому зателефонували з диспетчерського центру: неподалік він Сайд-Крік-лейну помітили дівчину, за якою гнався якийсь чоловік. Він підтвердив отримання повідомлення, розвернувся і, ввімкнувши маячок і сирену, помчав до Сайд-Крік-лейну. Проїхавши з півмилі, помітив у лісі якийсь відблиск: вітрове шкло! В чагарях стояв чорний «шевроле». Він зупинився і підійшов, тримаючи напоготові револьвер: нікого. Сів у свою автівку і поїхав до Дебори Купер.

Вони зупинилися неподалік від берега і перевели дух.

— Думаєш, ми втекли? — запитала Нола в Лютера.

Він прислухався: було тихо.

— Трепа трохи жашекати тут, — сказав він. — У ліші ми в пезпеці.

Нолине серце калатало. Вона думала про Гаррі. Думала і про матінку. Вона скучила за нею.

— Дівчина в червоній сукні, — пояснювала Дебора полісменові Довну. — Бігла до берега. За нею гнався чолов’яга. Я його не розгледіла, та він ніби високий і кремезний.

— Це вони, — сказав він. — Можна скористатися вашим телефоном?

— Так.

Тревіс зателефонував додому начальникові поліції Пратту.

— Вибачте, що заважаю вам відпочивати, але тут щось чудне коїться. Я застав у Аврорі Лютера Калеба…

— Знову?

— Так. Та ще й цього разу він посадив до себе в авто Нолу Келлерґан. Я хотів його перехопити, але він утік од мене. Чкурнув у ліс разом із Нолою. Здається, він чіплявся до неї. Ліс густий, і сам я не впораюся.

— Ох, добре, що зателефонував! Їду.

— Ми поїдемо до Канади. Люблю Канаду. Житимемо в гарній хатинці на березі озера. Ми будемо такі щасливі!

Лютер сидів на поваленому дереві й, усміхаючись, слухав Нолині мрії.

— Шудовий план, — сказав він.

— Атож. Котра година?

— Майже за шверть шьома.

— То мені пора. Я мушу прийти рівно о сьомій у восьмий номер. Хай там як, а нам уже ніщо не загрожує.

Але цієї миті почувся тріск, а потім голоси.

— Поліція! — перелякалася Нола.

Пратт із Тревісом прочісували ліс, вони рухалися краєм, уздовж берега, з кийками в руках.

— Іди, Ноло, — сказав Лютер. — Іди, я жалишушя тут.

— Ні, я тебе не покину!

— Ох, та йди вже! Іди! Ти вштигнеш діштатися до мотелю. Гаррі там! І їдьте хутчшій! Якомога швидше. їдьте і пудьте шашливі.

— Лютере, я…

— Прошавай, Ноло. Будь шашлива. Люпи мою книжку так, як мені хотілошя б, шоп ти люпила мене.

Вона плакала. Помахала йому рукою і зникла поміж деревами.

Полісмени хутко наближалися. Метрів за сто вони угледіли його.

— Це Лютер! — зарепетував Тревіс. — Це він!