Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

посадку і щоб усі все зрозуміли. Тоді вибери кількох людей, на твій погляд найнадійніших. Впевнися, що вони знають, де аварійні виходи та як ними користуватись. Якщо перед нами несподівано закінчиться смуга, а так неодмінно станеться, коли доведеться сідати на два-п’ять, усе може швидко розвалитися. Якщо дійде до цього, ми всі постараємося пройти туди і допомогти, але нам може просто не вистачити часу.

— Так, сер. — Джордан знову підвівся з крісла бортінженера. Демерест, досі стривожений новинами про Ґвен, волів би піти сам, але наразі ні він, ні Гарріс не могли покинути кабіну екіпажу.

Як тільки Сай Джордан пішов, зазирнув лікар Компаньйо. Тепер заходити в кабіну екіпажу стало легше, оскільки Джордан відсунув розтрощені вхідні двері вбік.

Мілтон Компаньйо коротко представився Вернонові Демересту.

— Командире, можу прозвітувати щодо травм, як ви мене й просили.

— Ми вам дуже вдячні, лікарю. Якби вас там не було…

Компаньйо тільки відмахнувся.

— Відкладемо це на потім. — Він розгорнув шкіряний записник, де тонкою золотою ручкою була закладена сторінка. Це було дуже схоже на нього: він уже вніс усі імена, поранення та передбачуване лікування. — Ваша стюардеса, міс Мейген, дістала дуже серйозні травми. У неї численні порізи обличчя і грудей, а також небезпечна кровотеча. Відкритий перелом лівої руки та, звісно, шок. Також, будь ласка, повідомте людей, які займаються організацією на землі, що нам негайно знадобиться хірург-офтальмолог.

Вернон Демерест, який зблід більше, ніж зазвичай, уже приготувався переписати інформацію, надану лікарем, на планшетку бортового журналу. А тоді, від несподіваного шоку, спинився.

— Хірург-офтальмолог! Ви про… її очі?

— Боюся, що так, — похмуро сказав Мілтон Компаньйо. Він виправився: — Як мінімум, у ліве око потрапили осколки чи то дерева, чи то металу, точно сказати не можу. Знадобиться спеціаліст, щоби перевірити, чи не ушкоджена сітківка. Праве око, наскільки я зміг побачити, ціле.

— О Господи! — Відчуваючи, що йому фізично зле, Демерест притиснув долоню до обличчя.

Лікар Компаньйо похитав головою.

— Поки ще рано робити якісь висновки. Сучасна оф­тальмо­логічна хірургія здатна на неймовірні дива. Важливий тільки час.

— Ми передамо все, що ви нам сказали, радіозв’язком компанії, — запевнив його Енсон Гарріс. — Вони матимуть час, щоби підготуватися.

— Тоді я, мабуть, розповім далі.

Механічно Демерест переписав решту слів лікаря. У порівнянні з пораненнями Ґвен, інші пасажири ще легко ­відбулися.

— Я краще повернуся, — сказав Мілтон Компаньйо. — Подивлюся, чи нічого не змінилося.

Демерест різко прохрипів:

— Зачекайте.

Компаньйо спинився, зацікавлено звівши брови.

— Ґвен… тобто, міс Мейген… — Голос Демереста звучав здавлено і неприродно, навіть для нього самого. — Вона була… вона… вагітна. Це щось міняє?

Він побачив, як на нього скоса кинув здивований погляд Енсон Гарріс.

Лікар відповів, додавши трішки оборонного тону:

— Я цього не знав. Вагітність, мабуть, ще рання.

— Так. — Демерест уникав погляду того чоловіка. — Рання. — Хвилину тому він вирішив не ставити цього запитання. А тоді подумав, що мусить знати.

Мілтон Компаньйо замислився.

— Це не матиме впливу на її ймовірне одужання, звісно. Стосовно дитини, то мати не мала доступу до кисню недостатньо довго, щоб це їй зашкодило… як і всім. У неї нема черевних травм. — Він спинився, тоді поквапом продовжив: — Тому впливу не повинно бути. Якщо міс Мейген виживе — а з негайною лікарською допомогою її шанси на це відносно високі, — дитина народиться без проблем.

Демерест кивнув, не промовивши ні слова. Мілтон Компаньйо, секунду повагавшись, пішов.

На якусь мить між командирами запанувала тиша. Енсон Гарріс прорвав її:

— Верноне, я б хотів трохи відпочити перед посадкою. Покеруєш?

Демерест кивнув, автоматично переводячи долоні та стопи на прилади. Він був вдячний, що Гарріс не почав ставити запитань та ніяк не коментував ситуацію з Ґвен. Що б він там собі не думав та не загадувався, але мав достатньо ввічливості, аби тримати це при собі.

Гарріс потягнувся до планшетки, де була вказана інформація, надана Компаньйо.

— Я це відправлю. — Він перемкнув радіоприймачі, щоби зв’язатися з виробничо-диспетчерською службою «Транс Америки».

Для Вернона Демереста процес польоту слугував фізичним полегшенням після шоку та емоцій від того, що він тільки-но почув. Можливо, Гарріс також про це подумав, можливо — ні. Безсумнівно, що людині, яка керуватиме посадкою, варто приберегти енергію.

Стосовно посадки, то якою б небезпечною вона не була, Енсон Гарріс, очевидно, припускав, що зможе її провести. Демерест — беручи до уваги майстерність, яку Гарріс сього­дні показав, — не бачив причин, чому б мало статися інакше. Гарріс закінчив радіообмін, тоді опустив спинку крісла назад, даючи відпочинок тілу.

Вернон Демерест біля нього намагався цілком зосередитися на польоті. Та марно. Для досвідченого та вправного пілота повна концентрація під час горизонтального польоту — навіть у складних умовах, як зараз, — не була ні чимсь звичним, ні чимсь необхідним. Хоча він намагався їх прогнати чи відкласти, думки про Ґвен не покидали його.

Ґвен… чиї шанси вижити були «відносно високі», сьогодні така сонячна, гарна, сповнена оптимізму,