Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

— Шанси є, синку, хоча не скажу, що найкращі. Багато залежить від її сил.

— Я завжди думав, що їх у неї достобіса.

— Гарна дівчина, правда? — По її спотвореному, закривавленому обличчі та скуйовдженому брудному волоссі про це було важко судити.

— Дуже.

Компаньйо промовчав. Хай там що, ця дівчина вже не буде такою вродливою, надія лише на пластичну хірургію.

— Я передам командирові ваше повідомлення, сер. — Зблідлий дещо більше, ніж перед тим, Сай Джордан подався вперед, до кабіни екіпажу.

За якусь мить голос Вернона Демереста спокійно прозвучав через систему гучного зв’язку в салоні літака:

— Леді та джентльмени, говорить командир Деме­рест… — Щоби перекричати гул вітру та двигунів, Сай Джордан увімкнув звук на повну гучність. Кожне слово дзвінко звучало в салоні.

— Як ви знаєте, у нас трапилася проблема — серйозна проблема. Я не намагатимуся її применшувати. Також не жартуватиму, бо тут, у кабіні екіпажу, нам нічого з цього смішним не здається, і, гадаю, що ви дотримуєтеся тієї ж думки. Ми пережили подію, якої на своєму досвіді не мав ще жоден член нашого екіпажу і, сподіваюся, більше не матиме. Але ми таки пережили її. Тепер літак у нас під контролем, ми розвернулися і збираємося сісти в аеропорту Лінкольна приблизно за сорок п’ять хвилин.

У двох пасажирських салонах, де впереміш розмістилися пасажири першого й туристичного класів, припинилися будь-які рухи та розмови. Очі інстинктивно вп’ялися в гучномовці зверху, оскільки ніхто не хотів пропустити ні слова.

— Звісно, ви знаєте, що літак пошкоджено. Але також буде не зайвим сказати, що шкода могла бути набагато гіршою.

В кабіні екіпажу, з мікрофоном в руці, Вернон Демерест замислився, наскільки точним — та чесним — мусить бути у своїх словах. Під час регулярних польотів він завжди намагався робити повідомлення для пасажирів якомога стислішими. Він несхвально ставився до «довгогральних командирів», які обстрілювали свою аудиторію добірними коментарями від початку й до кінця польоту. Відчув, проте, що цього разу мусить сказати більше і що пасажири заслуговують на те, аби знати реальні факти.

— Я від вас не приховуватиму, — знову заговорив Демерест, — що попереду ще кілька проблем. Посадка буде важкою, і ми досі не впевнені, як пошкодження, яких зазнав літак, вплинуть на неї. Кажу це вам, бо одразу ж після цього повідомлення наша команда почне давати інструкції, як сидіти та триматися перед самою посадкою. Також вам розкажуть, як вийти з літака якомога скоріше одразу ж після посадки. Якщо так станеться, будь ласка, дійте спокійно, але швидко, і дотримуйтеся наказів від будь-кого з членів команди. Запевняю, на землі роблять все необхідне, щоб нам допомогти.

Згадавши їхню потребу в смузі три-нуль, Демерест сподівався, що це правда. Він також вирішив, що немає сенсу заглиблюватися в деталі перебоїв у роботі стабілізатора; більшість пасажирів усе одно цього не зрозуміють. Трішки делікатнішим голосом він додав:

— Вам у будь-якому разі пощастило сьогодні, оскільки замість одного досвідченого командира в кабіні екіпажу їх двоє — я та командир Гарріс. Ми — парочка старих пеліканів, маємо в запасі більше років польотів, ніж нам інколи хотілося б думати, — от лише зараз весь цей досвід у поєднанні виявився збіса корисним. Ми допомагатимемо один одному, разом з бортінженером Джорданом, що якийсь час проводитиме з вами. Будь ласка, допоможіть і ви нам. Якщо згодні, обіцяю, ми виберемося з цієї халепи разом — цілі та неушкоджені.

Демерест відклав мікрофон.

Не відводячи очей від льотних приладів, Енсон Гарріс зазначив:

— То було досить непогано. Тобі б у політику податися.

Демерест з прикрістю промовив:

— Ніхто за мене не проголосує. Здебільшого люди не полюбляють прямих слів та правди. — Він з гіркотою пригадував засідання комісії з питань аеропорту в Лінкольні, де закликав до скорочення продажу страхування в аеропорту. Відверта промова там обернулася катастрофою. Він зацікавився, як члени комісії, включно з його гладеньким, манірним шваґром, почуватимуться після того, як дізнаються про купівлю страхування Д. О. Ґерреро та його маніакальні наміри знищити Рейс Два. Мабуть, подумав Демерест, вони будуть самовдоволеними до неможливості, тільки ­замість того, щоб говорити Цього ніколи не станеться, варнякатимуть. Те, що трапилося, — це виняток із правил; вважатимемо, що такого більше не буде. Отож, якщо Рейс Два безпечно приземлиться; що би там сказали чи не сказали, він, безсумнівно, влаштує ще один великий скандал з приводу продажу страхування в аеропорту. Різниця от у чому: цього разу його послухають більше людей. Сьогоднішня близька до катастрофи ситуація, чим би вона не обернулася, безперечно приверне багато уваги з боку преси; він скористається цим на повну. Відверто говоритиме з репортерами про авіастрахування, про членів комісії з ради питань аеропорту Лінкольна і не скупитиметься на слівце про свого дорогенького шваґра, Мела Бейкерсфелда. Агенти зв’язку з громадськістю «Транс Америки» аж зі шкури пнутимуться, щоб відмежувати його від цього «в інтересах політики компанії». Та хай спробують!

Радіо затріскотіло, ожило:

— «Транс-Америка-Два», я «Клівленд-центр». Лінкольн повідомляє, що ЗПС три-нуль досі тимчасово не діє. Вони намагаються відвести перешкоду до вашого прильоту. Якщо це не вдасться, посадять вас на ЗПС два-п’ять.

Гарріс спохмурнів, коли Демерест підтвердив. Смуга два-п’ять була на дві тисячі футів коротша, а також вужча, й наразі на ній панував сильний бічний вітер. Якщо доведеться скористатися нею, це підсилить небезпеки, з якими вони уже зіткнулися.

Вираз обличчя Демереста чітко відповідав його реакції на повідомлення.

Буря не вщухала, і літак досі здригався. Більшу частину польоту Гарріс намагався втримувати літак рівно.

Демерест обернувся до бортінженера:

— Сай, повернися знову до пасажирів. Перевір, щоб дів­чата розказали все про