Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

Але, як і при першому ударі, Коконна не поморщився і дивився на ката з тим самим виразом.

Суддя насупив брови.

— От завзятий християнин, — пробурчав він, — чи клин до кінця загнався, метр?

Кабош нахилився, ніби щоб подивитись, але, нахиляючись, тихенько шепнув Коконна:

— Та кричіть бо, нещасний!

Потім, підводячись, сказав:

— До кінця, пане.

— Другий клин, — холодно відповів суддя.

Чотири слова, сказаних Кабошем, пояснили Коконна все.

Достойний кат зробив своєму другові найбільшу послугу, яку міг зробити кат дворянинові.

Він звільняв його не тільки від мук, а й від ганьби признання, заганяючи йому між ноги замість дубових клинів клиння з еластичної шкіри, в яких тільки верхня частина була з дерева. Більш того, він залишав йому сили зійти на ешафот.

— Ага, любий Кабош, — прошепотів Коконна, — не турбуйся, я кричатиму, коли ти вимагаєш, і якщо ти будеш незадоволений, то це вже даремне.

Тим часом Кабош пристроїв між дошками кінець ще товщого клина, ніж перший.

— Бийте, — сказав суддя.

При цих словах Кабош ударив так, ніби хотів одним ударом розвалити Венсенську вежу.

— Ай! Ай! Ой! Ой! — закричав Коконна на всі лади. — Тисяча громів, ви розчавите мені кістки, обережніше!

— А, — сказав суддя, усміхаючись, — другий клин робить своє діло. А мене вже дивувало.

Коконна зітхнув, як ковальський міх.

— Що робили ви в лісі? — спитав знову суддя.

— Е, чорт візьми, я вам уже сказав — спочивав у холодку.

— Бийте, — сказав суддя.

— Признавайтесь, — шепнув йому Кабош на вухо.

— В чому?

— В чому хочете, тільки признавайтесь.

І ударив удруге не менш завзято, як і вперше.

Коконна ніби аж задушився від крику.

— Ой-яй-яй! — кричав він. — Що хочете ви знати, пане? З чийого наказу був я в лісі?

— Так, пане.

— З наказу пана д’Алансона.

— Запишіть, — сказав суддя.

— Якщо я зробив злочин, розставляючи пастку королю Наварському, — провадив Коконна, — я був тільки знаряддям, пане, і робив, що наказував мені мій пан.

Писар узявся писати.

— А, ти виказав мене, гидка личино, — бурчав катований, — стривай же, стривай.

І він розказав, як Франсуа відвідував короля Наварського, як зустрічалися де Муї з д’Алансоном, історію червоного плаща, і все це ревучи та стогнучи і час від часу дістаючи нові удари молотом.

Нарешті, він дав стільки певних, правдивих, незаперечних зізнань проти пана герцога д’Алансона, які, здавалось, вирвані були в нього тільки жорстоким болем, так натурально корчився, ревів, кричав на всі лади, що сам суддя злякався записувати такі компрометовні для королівського сина подробиці.

— Отак, час добрий! — казав сам собі Кабош. — От дворянин, якому не треба говорити про діло двічі і який завдасть роботи писареві. Господи Ісусе! Що ж то було б, коли б клиння були не шкіряні, а дерев’яні!

Зате Коконна увільнили від останнього клина, та й без того він дістав уже дев’ять, і їх було досить, щоб перетворити його ноги в кашу.

Суддя підкреслив Коконна, що зробив йому цю полегкість, зважаючи на його відвертість, і пішов.

Катований залишився сам з Кабошем.

— Ну, — спитав його Кабош, — як ся маємо, мій дворянине?

— Ах, друже, любий друже, дорогий Кабош! — сказав Коконна. — Будь певен, що я не забуду все життя того, що ти зробив для мене щойно.

— Чума візьми! Ваша правда, пане, бо коли б дізналися про те, що я зробив для вас, я сам зайняв би ваше місце на кобилі, а вже мене не помилували б, як я вас помилував.

— Але як прийшла тобі в голову ця вигадка?..

— От, — сказав Кабош, завиваючи ноги Коконна, в закривавлені ганчірки, — я знав, що ви арештовані, знав, що відбулась ваша справа, знав, що королева Катерина бажає вашої смерті, здогадався, що вас допитуватимуть на тортурах і вжив своїх заходів.

— Ризикуючи тим, що могло б з цього вийти?

— Пане, — відповів Кабош, — ви єдиний дворянин, що подав мені руку, і хоч я кат, — а, може, саме через те, що кат, — я маю і пам’ять і серце. Побачите завтра, як чисто я зроблю своє діло.

— Завтра? — сказав Коконна.

— Атож, завтра.

— Яке діло?

Кабош подивився на Коконна з подивом.

— Як яке діло? Ви забули вирок?

— Ах, так, правда, вирок, — сказав Коконна, — я про нього забув.

Справді ж Коконна не забув, а зовсім не думав про нього.

Він думав тільки про каплицю, про сховані під священним покровом ножі, про Генрієтту і королеву, про двері в ризниці і про двох коней, що дожидалися на узліссі, думав про волю, про біг на чистому повітрі, про безпеку за межами Франції.

— Тепер, — сказав Кабош, — справа в тому, щоб уміло перенести вас з кобили на ноші. Не забувайте, що для всіх, навіть для моїх помічників, ноги у вас розчавлені, і при кожному русі ви повинні кричати.

— Ай! — скрикнув Коконна, ще тільки побачивши, що двоє помічників Кабоша підходять з ношами.

— Ну, ну! Трохи мужності, — сказав Кабош, — коли ви вже тепер кричите, то що буде зараз?

— Любий Кабош, — сказав Коконна, — благаю вас, не давайте торкатись до мене вашим шановним помічникам, у них, може, не така легка рука, як у вас.

— Поставте ноші коло кобили, — сказав метр Кабош.

Вони поставили. Метр Кабош узяв Коконна на руки, як дитину, і переніс на ноші, та хоч як обережно зробив це, але Коконна дико кричав.

З’явився воротар з ліхтарем.

— До каплиці, — сказав він.

І носії з ношами рушили після того, як Коконна вдруге стиснув руку Кабошу.

Перше стискання її надто багато дало п’ємонтцеві, щоб він уважав за невідповідне зробити це вдруге.