Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

ця, глибина якої губилася в пітьмі, мала в освітленій своїй частині такий страшний вигляд, що Коконна відчув, як ноги йому підігнулись, і скрикнув:

— Ох, боже мій!

І не без причини вирвався у Коконна цей вигук жаху.

Видовище справді було зловісне. Зала під час допиту була закрита завісою, але тепер завісу підняли, і зала здавалась ніби входом у пекло.

На першому плані видно було дерев’яну кобилу з вірьовками, блоками й іншими пристроями до катування. Трохи далі світилася жаровня; що кидала на всі речі навкруги червонастий відблиск, від якого тіні тих, що стояли між Коконна і нею, здавалися ще похмурішими. Коло однієї з колон, що підтримувала склепіння, стояв нерухомо, як статуя, якийсь чоловік з вірьовкою в руці.

Здавалось, він був зроблений з того самого каменю, що й колона, до якої притулився. На стіні, над лавами з піщаника, між залізними кільцями, висіли ланцюги та сяяли ножі.

— О, — прошепотів Коконна, — зала для тортурів приготована і, здається, тільки чекає мученика. Що це за знак?

— На коліна, Марк-Аннібал Коконна! — мовив чийсь голос, від якого дворянин підняв голову. — На коліна, вислухайте свій присуд.

Це був наказ, проти якого вся натура Аннібала інстинктивно протестувала.

І, бачачи, що він не зразу скорився наказові, два чоловіка так несподівано й важко поклала йому на плечі руки, що він упав навколішки на плити підлоги.

Голос промовив:

— „Вирок, ухвалений засіданнями суду у Венсенському замку проти Марка-Аннібала де Коконна, обвинуваченого й виказаного в образі його величності, спробі отруєння, чаклуванні й магії проти особи короля, злочинній змові проти безпеки держави, а також втому, що він згубними порадами втягнув принца крові в повстання...“

При кожному з цих обвинувачень Коконна кивав у такт головою, як роблять неслухняні школярі.

Суддя вів далі:

— „Зважаючи на що, названий Марк-Аннібал де Коконна відведений буде на Гревську площу, де йому відтята буде голова; майно його буде конфісковано, будівельні ліси його зрубані на височину семи футів, замки його зруйновані, і на місці їх поставлений буде стовп з мідною дошкою, де зазначені будуть його злочин і кара...“

— Щодо моєї голови, — сказав Коконна, — я вірю, що її зрубають, бо вона у Франції і під великою небезпекою. Щождо моїх будівельних лісів та замків, я не боюся ніяких пилок ані заступів найхристияннішого королівства.

— Тихо! — сказав суддя і почав читати далі:

— „Окрім того, названий Коконна...“

— Як! — перебив Коконна. — Мені зроблять ще щось після того, як зрубають голову? О, це здається мені вже занадто суворим.

— Ні, пане, — відповів суддя, — до того...

І знову почав читати:

— „Крім того, названий Коконна перед виконанням вироку взятий буде на надзвичайний допит десятьма клинами“.

Коконна скочив, опалюючи суддю блискавичним поглядом.

— Навіщо? — скрикнув він, не знаходячи, крім цієї наївності, інших слів, щоб висловити всі ті думки, що вихром закрутились в його голові.

Справді, ці тортури означали цілковитий крах усіх надій Коконна. Його переведуть до каплиці тільки після тортур, а від тортур часто вмирали, і вмирали тим певніше, чим мужніший та дужчий був той, кого піддавали тортурам, бо на признання дивились, як на підлоту, а поки катований не признавався, катування не припинялось, і не тільки не припинялось, а ще й збільшувалось.

— „Щоб примусити його виказати своїх спільників і подробиці змови“.

— Чорт візьми! — скрикнув Коконна. — От що називаю я ганьбою, більше, ніж ганьбою, — підлотою!

Звиклий до обурення своїх жертв, яке від мук перетворювалося в сльози, суддя безстрасно зробив знак. Коконна вхопили за ноги й за плечі, звалили, перенесли, поклали й прив’язали до лави допитів раніш, ніж він устиг побачити, хто зробив над ним це насильство.

— Мерзотники! — горлав Коконна, стрясаючи в пароксизмі люті лаву й козли так, що навіть самі кати відступили. — Мерзотники! Мучте, терзайте, рвіть на шматки, ви не довідаєтесь нічого! А, ви гадаєте, що шматок дерева або заліза примусить говорити дворянина з моїм ім’ям! Ну, ну, я не боюсь вас!

— Приготуйтесь писати, писарю, — сказав суддя.

— Так, приготуйся! — горлав Коконна. — І якщо ти запишеш усе, що я скажу вам, ганебні кати, ти матимеш роботу. Пиши, пиши.

— Хочете ви зробити признання? — спитав суддя тим самим спокійним голосом.

— Ані слова. Ідіть к чорту!

— Подумайте, пане, поки готуватимуться. Ну, метр, приладнайте черевики панові.

При цих словах чоловік, що досі стояв нерухомо з вірьовками в руках, відійшов від колони й повільними кроками наблизився до Коконна, який повернувся в його бік, щоб зробити йому гримасу.

Це був метр Кабош, кат Паризької судової округи.

Болісне здивування постало на обличчі Коконна, який, переставши кричати й обурюватись, завмер нерухомий, не маючи сили відірвати очей від обличчя забутого друга, що з’явилось перед ним в таку хвилину.

Кабош, не ворухнувши жодним мускулом в обличчі і нічим не виявивши, що бачив Коконна десь в іншому місці, крім цієї кобили, засунув йому дві дошки між ногами, дві інших приладнав з зовнішнього боку ніг і обкрутив усе це вірьовкою, що була у нього в руці.

Це був прилад, що називався чобітьми.

При звичайному допиті заганяли шість клинів між дошками, і дошки, розсуваючись, розчавлювали мускули.

При допиті надзвичайному заганяли десять клинів, і тоді дошки не тільки розчавлювали мускули, а й ламали кістки.

Скінчивши свої готування, Кабош застромив кінець клина між дошками, потім, ставши з дерев’яним молотом в руці на одно коліно, подивився на суддю.

— Хочете ви говорити? — спитав той.

— Ні, — рішуче відповів Коконна, хоч і відчув, що піт покотився в нього по лобу і волосся стало диба на голові.

— Коли так, то починайте, — сказав суддя, — перший клин.

Кабош підняв у руці важкий дерев’яний молот і ударив по клину, що відповів глухим звуком.

Кобила затряслася.

Але Коконна навіть не крикнув від першого клина, який звичайно примушував стогнати найупертіших.

Навіть більше: єдиним виразом, що постав на обличчі його, було невимовне здивування. Він застиглим поглядом подивився на Кабоша, а той, піднявши вгору руку, повернувшись до судді, наготувався знов ударити.

— Який ви мали намір, ховаючись у лісі? — спитав суддя.

— Посидіти в холодку, — відповів Коконна.

— Бийте, — сказав суддя. Кабош ударив удруге, і цей удар розлігся, як і