Джо Хілл - Пожежник

трохи посидіти на ґанку, пороздивлятись ясне нічне небо. Часом здавалося, що котрась із зірок відділяється від небесного склепіння та з запаморочливою швидкістю поринає за край ночі. У темні години перед світанком цілі сузір’я розпадалися й переформовувалися, опадаючи яскравими рисками.

Врешті, у сірому світанковому світлі, крихітний вогняний горобець випірнув з-за дерев біля кладовища, пихнув і перетворився на хмарку диму. А за мить звідти ж з’явився Пожежник. Спотикаючись, він побрів геть від лісу й упав в обійми Гарпер.

Вигляд Пожежника її налякав. На його лівій вилиці красувалася довга рана: роз’ятрена чорна смоляниста смуга. Шия з одного боку була попечена, й опік мав дуже і дуже болючий вигляд. Від Джона тхнуло так, наче він викачався у згарищі, що лишилося від табору.

У лівій руці він тримав металеве відро, повне жарин.

— Я врятував її, — видихнув він. — Треба покласти її десь у безпечному місці й дістати деревини для вогню.

Він нестямно зиркав на Гарпер.

— Вона голодна.

Джон неохоче дозволив забрати в нього з рук відро. Бляшана ручка була гаряченна — навіть палюча, — але долоня Гарпер засяяла м’яким світлом, і болю жінка не відчула.

Вона поставила цеберко на сходи й повела Пожежника всередину.

Відключився Джон майже відразу, як вона скінчила зашивати йому порізану щоку. Гарпер лишила його на дивані, де той спав, загорнувшись у власну куртку замість ковдри.

Гарпер знову вийшла надвір, почуваючись напрочуд стомленою і напрочуд вагітною. В неї увесь час нила спина, а на додачу вона відчувала гострий біль у жіночих органах.

Відро, повне розпашілих жарин, стояло на останній сходинці, поряд з касетником. Мік Джаґґер, під акомпанемент гітарного басу, саме обіцяв, що прямує додому[168]. Вуглини яскраво пульсували у такт музиці, тьмяніючи та знову спалахуючи світінням.

Раптом Гарпер охопило бажання вдарити і перекинути відро у траву.

Та натомість вона віднесла його до великої металевої бочки, що стояла серед бур’янів позаду гаража, оточена купою сміттєвих баків. Гарп висипала жарини на гірку старого мотлоху: розколотих дощок, іржавих бляшанок з-під пива, промаслених ганчірок. Завирувало полум’я — сміття спалахнуло, тихо й пожадливо пихнувши. Гарпер відшукала кілька галузок та зогнилу колоду, яка кишіла жуками, і згодувала їх у жевриво.

— Це для чого? — спитала Рене. — Кулінаримо сьогодні на багатті?

— Радше одне з тих вогнищ, які розпалюєш, щоб пом’янути людину.

— Вічний вогонь?

— Сподіваюся, що ні, — відповіла Гарпер.

6

Вони спали на дивані позмінно, їли «Спам», пили молоко з бляшанок. У гаражі було тісно й спекотно, затхле повітря смерділо м’ясними консервами, бетоном і дизельним пальним. Вже скоро їм доведеться щось вирішувати з Ґілом. Ще день, і він почне розкладатися.

Коли сонце заходило, Гарпер вислизала через задні двері надвір, подихати свіжим повітрям. Під зірками вона почувалася краще. Ніч нагадувала Гарпер морську гладінь, що заковтувала її, теплий басейн, наповнений плинною пітьмою замість води. Гарпер зовсім не помітила, як навколо забуяла весна.

У сміттєвому баку стрільнуло. Гарпер повернулася і побачила Еллі, яка стояла над полум’ям, розглядаючи жарини зі збентеженим та наляканим виразом. Дівчина обхопила себе руками, стискаючи плечі.

— Ти як, тримаєшся? — запитала Гарпер.

Еллі розвернулася, відсторонено на неї поглянувши.

— Ні, — відповіла вона й пішла всередину.

Гарпер і собі поглянула на полум’я, та нічого, окрім вуглин, не побачила. Вона сіла на задньому ґанку. Полічила, скільки днів лишилося до пологів, а тоді перерахувала, щоб упевнитися. Виходило вісімнадцять, якщо все відбуватиметься вчасно. Бо іноді жінки народжують першу дитину з запізненням.

Вона слухала «Роллінґів», приклавши долоні до здоровецької кулі, на яку перетворився живіт. Та коли залунала пісня «Під нігтем»[169], вимкнула програвач. Усе своє життя Гарпер мріяла опинитися у світі, який би існував за законами діснеєвських мюзиклів початку шістдесятих, де важливі події, такі як перший поцілунок чи завершення порядкування на кухні, супроводжувалися обов’язковим сплеском танців та пісень. Якщо життя не могло бути як у «Мері Поппінс», то вона задовольнилася б і «Вечором важкого дня»[170]. Та, як виявилося, життя радше нагадувало одну з пісень «Роллінґів»: насолоди очікувати не доводилося; без упину дістаєш один удар за іншим; якщо ти жінка, то ти сука, місце якій під чиїмось нігтем; а якщо захочеться отримати маленького маминого помічника від лікаря, то ліпше мати срібло, бери або забирайся, і не проси співчуття, воно для диявола[171].

Гарпер прокручувала канали. Група євангелістів ляскала в долоні, вшановуючи Ісуса. Хлопчина Весняні-Тренування був на місці: «Ред Сокс» проводили товариський матч проти «Шекспірівських зірок». За битку взявся Ромео. Він ударив, тоді розбив битку об коліно, ковтнув отруту і помер на домашній базі. Джульєтта кинулася до нього з «дому», кілька хвилин порюмсала, а тоді заколола себе в серце уламком битки «Луїсвіль Слаґґер». Пітчер, Том Гордон, чекав, зіпершись рукою на стегно, поки Розенкранц і Ґільденстерн прибирали тіла з поля.

Далі на FM-частотах жінка повідомляла, що старший фельдмаршал Єн Юдовбивця підписав розпорядження стратити Пожежника, який убив двох нью-гемпширських Солдатів Христових під час перестрілки в таборі Віндем, три дні тому. Серед інших новин: дванадцять тисяч япошок-безбожників наклали на себе руки в Окінаві, здійснивши наймасовіший акт самогубства в історії. В Айові стадо корів у формі хреста сфотографували з неба. Кінець настав, скоро остання печатка спаде і залунає остання сурма.

Щось легенько потерлося об її пальці. Гарпер опустила погляд і побачила кошлатого кота, темного з золотистими смужками, який задирав підборіддя, нюхаючи запах «Спаму» в неї на нігтях. Якусь мить вона роздивлялася тварину — її не полишало відчуття, що десь вона його раніше бачила, — а тоді потягнулася погладити по голові. Кіт сахнулася від її долоні і рвучко кинулася у високу росисту траву, розчинившись в ній.

Гарпер досі дивилася котові вслід, коли на ґанок вийшов Джон Руквуд, зодягнутий за формою — у куртці й шоломі.

— Куди це ти зібрався? — запитала вона.

Він подивився на себе, неначе пригадуючи, у що вбраний.

— Що ж. На похорон одягнутим так, як я, іти не можна. Власне, так, як ти, теж не можна, — Джон кивнув на її вимазану кенгурушку «Бостон Ред Сокс» і спортивки. Колись штани були синіми, але тепер були замащені нагаром та поцятковані кривавими відбитками пальців. — Тож, гадаю, що вирушаю на закупи.

— Ґіла ховатимемо?

— Думаю, що весь табір, — відказав він. — Так би мовити. Рене це потрібно.

— Нам усім це потрібно.

Він коротко кивнув і неквапом пішов.

— Вони розшукують тебе, — кинула йому навздогін Гарпер. — По радіо чула.

— Хай начуваються, — відповів Джон не озираючись. — Бо можуть знайти.

7