Стівен Кінг - Необхідні речі

дому Расків, Алан усвідомив – і нутром, і головою, – як чистісінько його усунули з гри. Його вже випередили двоє оперів Генрі, і вони доступно пояснили, що Алан може тут залишатися тільки якщо не пхатиметься зі своїм веслом допомагати їм гребти. Він трохи постояв у дверях кухні, спостерігаючи за ними, почуваючись корисним на рівні п’ятого колеса до воза. Реакція Кори Раск була повільна, майже задурманена. Алан думав, що то, мабуть, через шок або медики, які транспортували її єдиного живого сина в лікарню, вкололи їй щось із милосердя перед від’їздом. Вона дивним чином нагадувала йому Норріса, коли той виповзав із вікна перекинутого «фольксваґена». Хоч через транквілізатори, хоч через шок, детективам вона особливої користі не принесла. Вона не те щоб плакала, але не могла зосередитися на їхніх запитаннях достатньо, щоб дати корисні відповіді. Говорила, що нічого не знає, що була нагорі, дрімала.

– Бідний Браян, – невгавно повторювала вона. – Бідний, бідний Браян.

Проте ці сентименти жінка висловлювала монотонним голосом, який Аланові здавався моторошним, а ще вона постійно бавилася сонцезахисними окулярами, що лежали поруч на кухонному столі. Одна дужка була обмотана скотчем, а лінза тріснута.

Алан з огидою вийшов з будинку і приїхав сюди, в лікарню.

Тепер він підвівся й підійшов до таксофона в коридорі біля головного вестибюля. Він знову спробував додзвонитися до Поллі, безрезультатно, а тоді набрав шерифську управу. У відповідь чийсь голос гаркнув:

– Поліція штату.

Алан відчув дитячий приплив заздрості. Він представився й попросив Клата. Хвилин десь аж за п’ять Клат з’явився на лінії.

– Вибач, Алане. Вони просто лишили слухавку на столі. Добре, що я підійшов перевірити, чи ти ще чекаєш. Довбаним штатівським на нас узагалі плювати.

– Не турбуйся тим, Клате. Кітона вже замкнули?

– Ну… не знаю, як тобі це сказати, але…

Алан відчув, як шлунок провалюється в прірву, і заплющив очі. Він має рацію. Ще нічого не скінчилося.

– Просто кажи як є, – промовив він. – Не зважай на протокол.

– Бастер… тобто Денфорт… поїхав додому і викруткою відбив ручку «кадиллака». Ну, знаєш, він до нього був прикутий.

– Знаю, – погодився Алан. Очей він не розплющував.

– Ну… Алане, він убив свою дружину. Молотком. Її знайшов не хтось зі штатівських, бо тих Бастер не дуже цікавив, мінімум двадцять хвилин тому. Знайшов Сіт Томас. Проїжджав повз будинок Бастера, щоб перевірити. Він повідомив про те й повернувся хвилин п’ять тому. Тепер каже, що болить у грудях, не дивно. Розповів, що Бастер із неї просто обличчя нафіг зірвав. Каже, там повсюди кишки і волосся. На В’ю тепер цілий взвод Пейтонових гавриків. Я відправив Сіта до тебе в кабінет. Подумав, йому краще присісти, доки не впав.

– Господи Ісусе, Клате… швидко тягни його до Рея Ван Еллена. Йому шістдесят два, і він усе життя смалить «кемел».

– Рей в Оксфорд поїхав, Алане. Допомагає зашивати Генрі Бофорта.

– А помічник його… як там? Френкель. Еверетт Френкель.

– Нема. Я вже йому дзвонив на робочий і домашній.

– А дружина його що каже?

– Ев холостий.

– Ой бля.

Хтось надряпав невеличкий напис над таксофоном: «Розслабся, не парся». Алан з гіркотою зважив цю ідею.

– Я можу сам його в лікарню повезти, – запропонував Клат.

– Ні, ти мені потрібен на місці, – заперечив Алан. – Репортери й телевізійники вже там?

– Ага. Аж рояться.

– Як тільки договоримо, перевір, як там Сіт. Якщо йому не стане краще, ось що зроби: вийди на вулицю, вхопи якогось репортера, який має бодай трохи розумний вигляд, признач представником і скажи, нехай відвезе Сіта сюди, в лікарню Північного Камберленду.

– Окей. – Клат повагався, тоді випалив: – Я хотів сходити в будинок Кітона, але поліція штату… мені заборонили доступ до місця злочину! Як тобі, Алане? Ті мудаки не пускають заступника шерифа округу на місце злочину!

– Знаю, як ти почуваєшся. Мені й самому це не дуже подобається. Але вони просто роблять свою роботу. Ти зі свого місця зараз Сіта бачиш?

– Йо.

– І як? Живий він?

– Сидить у тебе за столом, курить і гортає цьогомісячну «Правоохоронну діяльність у сільській місцевості».

– Добре, – сказав Алан. Йому хотілось і плакати, і сміятися або те й те одночасно. – Усе сходиться. Клате, а Поллі Чалмерз не дзвонила?

– Н… хвилинку, є журнал. Думав, його забрали. Телефонувала, Алане. Біля третьої тридцять.

Алан скривився.

– Про це я знаю. А після того?

– З того, що я тут бачу, ні, але це нічого не означає. Шили нема, та й тут усюди шастають ці штатюки срані, хтозна.

– Дякую, Клате. Ще щось, що мені варто знати?

– Так, кілька речей.

– Валяй.

– Знайшли пістолет, яким Г’ю стріляв у Генрі, але Девід Фрідмен із відділу балістики каже, що не знає, що це. Якийсь самозарядний, але саме такого він, мовляв, ніколи не бачив.

– Ти впевнений, що це Девід Фрідмен? – запитав Алан.

– Фрідмен, так, це його прізвище.

– Він мусить знати. Дейв Фрідмен – ходяча «Біблія стрільця»[150].

– Ну, каже, що не знає. Я тут стояв, поки він говорив з твоїм кентом Пейтоном. Сказав, що схоже на німецький «маузер», але нема звичних позначок і спуск інакший. Здається, зброю, ну і ще купу інших доказів, відправили в Оґасту.

– Що ще?

– Знайшли анонімну записку у дворі Генрі Бофорта, – продовжив Клат. – Лежала зім’ята в грудку біля автомобіля – знаєш його класичний «т-берд»? Ну так от, з нього також познущалися. Так само як у Г’ю.

Алан відчув, ніби йому по обличчі заліпила величезна м’яка долоня.

– І що було в записці, Клате?

– Хвилинку. – Він почув слабкий звук «хік-хік», коли Клат гортав сторінки свого записника. – Є. «Спробуй ще хоч раз перечити мені та не віддавати ключі від машини, жабоїде паскудний!»

– Жабоїде?

– Так і написано. – Клат нервово гиготнув. – Слова «раз» і «жабоїде» підкреслено.

– І кажеш, у нього щось із машиною?

– Ага. Порізані шини, як і в Г’ю. І величезна довга подряпина з пасажирського боку. Ух!

– Добре, – сказав Алан. – Слухай, що тобі треба зробити. Сходи в перукарню, а тоді, якщо доведеться, в більярдну. Дізнайся, кому там Генрі про що перечив цього або минулого тижня.

– Але поліція штату…

– Нахуй поліцію штату, – завзято промовив Алан. – Це наше місто. Ми знаємо, кого запитувати і як їх знайти. Чи ти не зможеш хвилин за п’ять знайти людину, яка знає цю історію?

– Звісно зможу, – відповів Клат. – Коли я повертався з Касл-Гіллу, то бачив, як Чарлі Фортін триндикав з кількома іншими перед «Вестерн Авто». Якщо Генрі з кимсь рогами стукався, Чарлі має знати з ким. Бля, та «Тигр» для Чарлі як другий дім.

– Так. Але чи допитує його поліція штату?

– Ну… ні.

– Ні. Тому ти його допитай. Хоча я думаю, ми вже знаємо відповіді, правда?

– Г’ю Пріст, –