Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Пригодницькі книги » Володимир 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Володимир" автора Семен Дмитрович Скляренко. Жанр книги: Пригодницькі книги.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 163 164
Перейти на сторінку:
Ма-а-мо!

Але блискавиця, мабуть, вдарила не тільки в землю, гаряча іскрина поцілила в серце князя Володимира, бо він відчув нестерпний біль, ніби десять списів разом пройняли йому груди.

Могутнє колись його тіло ще боролось, широко розставивши ноги й хапаючи руками повітря, він стояв, ждав, що біль зникне.

І він ще встиг крикнути:

- Людіє! Дружино! Дружи-й... Хтось біг з сусідніх покоїв, внизу на сходах чулись кроки - до світлиці поспішали бояри, воєводи, гридні...

Але князь Русі Володимир уже цього не чув. Трапилось неймовірне - біль у його грудях зник, але раптом згасло й все наокруг, сяйво свічок обернулось, зникло, зникло все - шум, світ, життя, і, як зламаний спис, князь Володимир упав, повалився на підлогу.

8

Тієї ж ночі, набагато пізніше, біля ганку терема в Берестовому зупинились сани, запряжені четвериком баских, дужих коней, бо по покону мертвого годилось везти тільки так, туди ж промчало з города десятків зо два воєвод, бояр, мужів.

У теремі на той час тіло князя Володимира опорядили й загорнули в килим, гридні вийняли з підлоги терема кілька мостин і на ремінних вужах опустили мертвого в сіни, потім прорубали діру в стіні у сінях і так винесли князя надвір.

Все це вони робили потай, тихо, щоб хтось не довідався про те, що сталось цієї ночі в Берестовому; ніхто не заплакав і не затужив над тілом князя Русі, тільки на підвіконні в світлиці, де він помер, хтось із гриднів поклав шматок хліба й плоскви з ситою - на покорм його душі.

Сани рушили. Воєводи й бояри сідали на коней, кілька чоловік закрокували пішки. Поки їхали двором, потім дорогою в лісі, сани легко посувались уперед, ближче ж до города, над Дніпром, полозки стали зариватись у пісок, ледь посувались, стрибали на вибоях.

У городі, либонь, дехто вже знав про смерть Володимира - вряди-годи похід зустрічали й приєднувались до нього вершники.

Гроза минула, на небі розривались і повзли до пониззя хмари, нарешті у прорізі між хмарами окреслився місяць - тонкий, як серга, ніжно-голубий.

Коні били й били копитами землю. У лісах і кущах обабіч шляху кричали нічні птахи, десь на Подолі, а потім на Горі заспівали когути, а здалеку, із Задніпров'я, линув багатоголосий перепелиний клич.

І ніхто не помічав, та нікому й не було діла до того, що за саньми з тілом князя Володимира поспішає якась стара жінка в темному платні - Малуша.

У цю ніч вона не спала. У монастирі давно вже знали, що недалеко звідси в своєму теремі тяжко хворіє князь Володимир; єпископ Анастас, що був минулого дня в нього, велів священикам і братії відправити молебень за одужання вельми немощного князя Володимира, і вони молились у церкві до пізнього вечора.

Малуша зрозуміла, що сталось, - князь Володимир, її син, помирає, а біля нього ж немає ні жони, ні синів, ні однієї рідної душі, всі такі далекі, такі чужі...

Вона вирішила будь-що іти в княжий терем у Берестовому, добитись, на колінах просити гриднів, воєвод, щоб дозволили їй - старій черниці - побути біля хворого князя, допомогти, а коли так судилося, власними пальцями закрити йому очі.

Малуша пішла, хоч ніч була чорна-пречорна, над головою висіли хмари, часом з неба били блискавиці, гуркотів грім; ішла крізь кущі, падала на вибоях і пнях, була вже зовсім близько, в саду за теремом.

Там вона зрозуміла, що добре зробила, пішовши до сина, - коли ще раз вдарила блискавиця, у чорному вікні терема Малуша побачила Володимира, що стояв, простягаючи руки до неї...

- Мамо? Іди до мене! Мамо! - почула вона його крик... Що було потому? А хіба Малуша знає? Вона добігла до терема, увійшла в сіни, де стояли воєводи, бояри, гридні.

- Князь умре, - мов крізь сон, долетіло до неї, але коли вона невиразними, змішаними з сльозами словами просила допустити її, черницю, до тіла князя, щоб опорядити його, Малушу виштовхнули з сіней, бо вони, навіть і мертвого, стерегли князя Володимира.

Малуша вийшла надвір, стала під деревом недалеко від ганку, так, що ніхто її не міг помітити, ждала.

Вона чула шум і рух у теремі, бачила, як до ганку під'їхали сани, як із терема вийшло кілька гриднів з смолоскипами в руках, а крізь діру в стіні сіней виносили тіло.

Малуша вийшла з тіш дерева, стала над саньми, в які клали тіло Володимира, в промінні смолоскипів бачила його трохи стомлене, але воднораз спокійне вже обличчя, набряклі повіки, що навік закрили очі, сріблясті брови, що випинались над перетятим двома глибокими зморшками чолом, гострий і довгий ніс, вилиці, сиві вуса над темними устами, - це, либонь, і все.

Вона довго стояла над тілом свого сина, бо бояри, воєводи біля саней щось радились між собою, позираючи на тіло, бо за все своє життя так мало була біля нього, бо гридні гасили смолоскипи, воєводи й бояри все радились, і нікому з них не було ніякого діла до старої, зігнутої черниці, що мовчки стояла над мертвим уже князем.

Сани рушили, тупотіли коні, шаруділи полозки, всі поїхали, пішли з двору - і Малуша рушила слідом за ними. Спираючись на ціпок, вона так поспішала...

Думала про минуле - вона не могла цього не згадати. Перед нею встали і далекий Любеч із жовтими його пісками, і той день, коли їхала вона під щитом брата Добрині на Гору, хижа Ярини й два камінчики сережок, що світились і мінилися під місячним сяйвом, стравниця, куди входять княгиня Ольга й Святослав...

На Малушу, що крокувала зараз за саньми, війнуло ще й радощами далекої купальської ночі; серед цієї темної ночі їй привиділись відблиски високих червоних вогнів, блискучі очі княжича Святослава: "Я люблю тебе, Малушо!" Невже ж, невже це колись було?

Так, усе це було! Була Гора - і став Будутин, у хижі над Россю вона народжує дитину - його, Володимира... "Колишися, колиско, від кута до кута, маленька дитина, а важка покута..." "Слухай, Добрине, мені страшно, ой, як страшно, душу ти забираєш у мене..." Невже все це було?

Усе було - і вже немає нічого. Не стало Святослава, он лежить у санях Володимир, тільки вона живе серед чорної ночі - княжа мати й однаково рабиня...

Так чого ж ви поспішаєте, воєводи, гридні, - сани віддаляються й віддаляються, вона - стара, немічна мати князя, - ні, цього ніхто не знає,

1 ... 163 164
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Володимир», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Володимир"