Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

- О, це так, - згодився єпископ. - 3 патріархом мені не по дорозі.

Недалеко вже були й ворота з двору. В сяйві блискавиць за ними окреслювались критий візок єпископа, кілька осідланих коней, темні постаті дворян, гриднів. Єпископ зупинився, схопив руку Вовчого Хвоста.

- Так що ж це? Хто ж тепер сяде на столі? Вовчий Хвіст помовчав.

- Токмо син князя Ярополка й царівни, - долинув з темряви його хрипкий голос. - Святополк - князь дужий, суворий, він захистить бояр, людей, церкву.

- Але він далеко, в Польщі?

- Ніч темна, нічого не видно, - натяком відповів Вовчий Хвіст, - якщо це станеться з Володимиром нині, Святополк до ранку може бути в Києві...

- Почекай, воєводо, почекай, - не випускаючи руки Вовчого Хвоста, мовив єпископ. - Святополк католик...

- Князь Володимир помирає, - суворо сказав Вовчий Хвіст. - Ми - християни, і католики такожде християни... Нашої, руської християнської віри ніхто не зачепить. Та й що віра? Нам потрібна сила, а вже з нею бог.

Блискавиця... У єпископа зовсім біле, закам'яніле обличчя, непорушні, неначе скляні, очі, закушені губи.

- Ну, єпископе, - глузливо запитав Вовчий Хвіст, - чи згоден ти благословити Святополка?

Єпископ мовчав. За коротку хвилину, яка проминула від удару до удару блискавиці, він пригадав ще одну ніч під Херсонесом, коли зрадив патріарху константинопольському й ромеям, скрадався у пітьмі до табору Володимира, клявся в приязненстві й любові...

Те, що робилось цієї ночі, було не новиною. Він ішов до Володимира, бо шукав сили й слави, нині сила князя Володимира вичерпалась, славу ж єпископ Анастас матиме тільки з Горою й Святополком.

- Я згоден, воєводо! - в нестерпному сяйві, під страхітливий гуркіт грому сказав Анастас.

7

Володимир заснув. Може, на хвилину, може, на годину спокій прийшов у його стомлену душу, князь усе забув, спочив.

Прокинувся він від дужого удару грому, що пролунав над самим дахом терема, і сяйва блискавиці, що наскрізь пройняла повіки й змусила його розкрити очі. "Що це?!" - хотів крикнути Володимир. Проте трапилось неймовірне - князь крикнув і сам не почув свого голосу - після удару грому за вікном, у саду, внизу, в теремі і в палаті стояла надзвичайна, якась зловісна тиша, а голосу не було - тільки тиша й пустка.

"Чому це я не чую свого голосу? - подумав Володимир. - Може, знову серце, голова?!"

Проте серце його билось, хоч і напружено, а рівно, він бачив усе навкруг себе - свічу, корчагу з водою на столі, темне вікно, гілля за ним, меч і щит отця Святослава, образ Христа на стіні.

Тільки на душі в нього було неспокійно, надто тривожно, відчуття чогось неминучого, невблаганного, що підступало, обгортало його.

Він навіть схопився, сів на ложі, простягнув руку до корчаги, щоб випити води...

І тоді він відчув, як серце його - на довгу, надзвичайно довгу мить - зупинилось, напружено здригнулось, забилось, в голові його раптом почався свист, шум.

"Що це? Чому так?" - краяли думки-блискавиці. Він думав не тільки про серце й голову, вони болять тому, що немає спокою в душі... "Чи поїхав Вовчий Хвіст у поле? - виникала одна думка. - А чого приходив єпископ Анастас?" - одгонила її інша.

Думки виникали й зникали, змішувались і знову народжувались.

"Сини! Де вони? Бояри? А чому тут немає бояр? Де мої воєводи? Ні, в мене нікого, нікого немає, - я лишився один, сам... І хворий, зовсім хворий".

В промінні свічки побачив образ Христа і звернувся до нього:

- Воззри ж тепер на мене, воззри, бо ти цар небесний, я ж імператор на землі, і, крім тебе, мені ні до кого звернутись... Воззри, воззри, воззри, чуєш, Христосе, я тяжко страждаю, я загибаю... Ти хочеш мене рятувати, зійди з образу, допоможи мені, врятуй...

Він довго дивився на образ Христа, і видно - на образі цьому, на лику Христа, що був досі темним і суворим, він помітив щось схоже на посмішку...

- Ти смієшся?! - крикнув князь Володимир. - Чого ти смієшся, Христос? Ні, це в мене наморочиться в голові... Ти не смієшся, тебе немає... Яка облуда! - застогнав він. - Яка облуда, адже нічого - навіть Христа - немає...

"Куди піду? До кого звернусь?" - налітали знову й знову думки.

Предслава! Він згадав її - свою дочку, що жила так близько, одразу за лісом і стіною - на Горі... Вона ж любить його, як і він її, так само, як любив колись Рогніду, прийде, прибіжить сюди, аби тільки покликав.

Але Рогніда пішла в безвість, не почувши від нього слова любові, відтоді ж між ним і Предславою виросла стіна - рідна дочка стала йому ніби чужою, пізно кликати її, ніхто, ніхто не прийде до нього серед цієї страхітливої ночі.

І тоді він пригадав одну, найдорожчу в світі людину: матір свою, Малушу. Рік за роком проходили, минало життя, але він не міг звикнути до думки, що її немає, вірив, що вона жива, тільки Гора, дружина, воєводи й бояри не допускали її до нього.

Проте так не могло бути надалі. Тепер, коли він почував себе зовсім самотнім, хворим, вона мусила бути біля нього, жити далі без неї він не міг.

І він вирішив, що негайно, цієї ж ночі, зробить клич, велить шукати її по всій Русі, щоб вона прийшла, сіла коло його ложа, поклала руку на гарячу його голову; він з славою введе її в Золоту палату, посадить поруч з собою, бо вона його мати, він від неї пішов і до неї повернеться...

Він схопився з ложа й без посоха, без помочі чужої руки ступив раз, і другий, і третій, так, як ходив і колись.

Раптом він зупинився. Недалеко від Берестового спалахнула і вдарила блискавиця - така сліпуча, що в світлиці стало видно, як удень, блискавиця ця, либонь вцілила в землю, бо навкруг усе загуло, захиталось.

Володимир не чув цього - у сяйві блискавиці він побачив те, що було неймовірним і незрозумілим, - на стежці в саду за теремом князь помітив постать, що вирізувалась на тлі зелених трав, - там ішла, спираючись на посох, стара жінка - така, якою він уявляв ключницю Малушу - свою матір.

- Мамо! - вирвалося з горла князя Володимира. - Де ти взялась? Звідки прийшла? Мамо, іди до мене!