Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

вона - черниця Марія, задихається, не може встигнути за вами, навіть за мертвим сином!

Малуша стала... Ні, вона не встигне... і куди вона піде, куди?.. Десь удалині якийсь час чувся тупіт коней, голоси, а от все затихло. Малуша стояла на лузі, де колись горіли купальські вогні.

9

До світання ще Святополк вийшов з схованки - із терема воєводи Вовчого Хвоста, - вдерся з дружиною своєю, що стояла напохваті на Подолі, до древнього княжого терема, сів у Золотій палаті й велів будити бояр, воєвод, мужів Гори.

О суєто суєт світу, яка ти швидкоплинна, минуча, зрадлива! Ще гридні-кликуни Святополка не встигли обійти Гори, а з усіх теремів до княжих покоїв заспішили бояри й воєводи, мужі ліпші й нарочиті, огнищани й тіуни.

Вони йшли в темряві задушливої ночі, викрешуючи залізними вістрями своїх посохів на камені іскри, тихо перемовляючись між собою, говорили про смерть князя Володимира, радились, що сказати Святополку...

Княжий терем щільним кільцем оточувала гридьба, у сінях стояли найближчі воєводи Святополка, оглядали всіх, що заходили до сіней, веліли йти наверх.

Там, у Золотій палаті, їх ждав Святополк. Він був у кутку палати, недалеко від помосту, на якому стояло порожнє крісло, а над ним знамена Святослава й Володимира; Святополка оточували воєводи Вовчий Хвіст і Слуда, бояри Вуєфаст, Іскусєв, Коницар, - усі суворі й мовчазні.

Боярство і воєводи Гори в тиші заходили до палати; прийшов, поклонився Святополку, сів на своє місце праворуч від помосту й єпископ Анастас.

Тоді, повільним кроком, ніби щось роздумуючи, на поміст піднявся й зупинився перед княжим кріслом Святополк. Він був збуджений, пильним поглядом дивився в палату, на сотню людей, очей...

- Я покликав вас сюди, воєводи, бояри, ліпші мужі города Києва, в тяжку годину, - почав він. - Осиротіла Руська земля, князя Володимира не стало... Сотворимо йому вічну пам'ять...

У Золотій палаті прокотився шум - люди переступали з ноги на ногу, але мовчали, ждали.

- І хоч князеві Володимиру ще не віддана почесть погребальна, по заповіту він не хотів її приймати, але і тут, у городі Києві, і скрізь по Русі нині так тяжко, що мусив кликати вас, говорити про нашу долю.

Глибоке зітхання вирвалось з багатьох грудей: важко жити на Русі, серце кожного крає неспокій, тривога.

- Неспокійно у нас на півдні, - продовжував Святополк, - ромеї вкрай скорили болгар і вийшли на береги Дунаю, хеландії їх перетинають Руське море, стоять у Херсонесі, підіймаються вгору Танаїсом...

Золота палата зашуміла, загула багатьма голосами.

- Бач, куди вела Візантія і її імператори...

- Ганьба, ганьба ромеям!

Ті ж воєводи й бояри, що стояли ближче до Святополка, кричали:

- Мечем поквитаємось з ромеями!..

Князь Святополк рішучим помахом руки обірвав ці крики - в палаті одразу настала тиша.

- Скрізь на Русі неспокійно, - продовжив він. - Чуючи легку поживу, за Дніпром стали печеніги, за ними зі сходу йдуть половці, на півночі Ярослав покликав свіонів і збирається йти на Київ.."

О, коли б то князь Володимир був живий, міг стати тут, на помості, сказати: "Люди рідні, Русь, усе життя своє я кликав вас на брань з ворогами, тільки-но я знову говорив про це, збирався йти, вести вас з собою... люди, встаньте, люди руські, пильнуйте..."

Але нині Володимир лежав у холодній пустці Десятинної церкви німий, безмовний, кожне ж слово Святополка оберталось супроти нього - вже мертвого князя.

- Мені важко й соромно говорити, мужі, - продовжував Святополк, - але немає князя Володимира, немає й князів, які б повели рать руську супроти ворогів наших... Борис і Гліб, яких всіляко возвеличував князь Володимир, немощні суть, вони в'єдно з ромеями й продадуть Русь. Ярослав, князь новгородський, уже раніше підняв меч супроти батька й готується йти на Київ з свіонами, Мстислав сидить у далекій Тмутаракані, Ізяслава не стало. Що ж, що ти наробив, княже Володимире, пощо народив синів таких, хто тепер урятує Русь?!

І враз воєводи й бояри, що оточували поміст, закричали:

- Служимо тобі, Святополче!

- Буть тобі князем!

- Свя-то-пол-ка!

На мить, правда, крики ці обірвались. Один із старців города Києва, боярин Ратша, підвівся з лави, на якій сидів, схопився за сиву голову, заволав:

- Що робиться, мужі? Куди йдемо? Ще тіло князя Володимира не остигло, а Святополк ганить синів його, всіх нас. Мужі! Зупиніться! І ти зупинись, Святополче, бо окаянним будеш довіку!

Але до нього вже кинулись воєводи Святополка й гридні, схопили під руки, поволокли.

У палаті стало тихо - сила перемогла силу, кожного, хто посміє, як Ратша, піднести голос, жде ганьба, муки й смерть...

- Волимо тебе, Святополче! - заволали воєводи.

- Святополка! - вимагала Золота палата.

Він стояв і примруженими очима дивився на мужів.

- Я поведу воїв супроти Візантії й князів Бориса й Гліба, іже сукупно з нею; я піду супроти свіонів і Ярослава, що пустив їх на Русь. Якщо проти нас стали Північ, Схід і Південь, мені допоможуть польський князь, німецький імператор...

В одній з світлиць, в самому кінці темних переходів, на верху княжого терема, горить на столі свіча. Перед нею, прикипівши поглядом до рубленої стіни, сидить жінка - з лляним волоссям, голубими очима, смутним, надзвичайно вродливим обличчям - красуня, княжна полотська Рогніда!

Але це не Рогніда - і краса її, і сама вона вже в минулому, їх немає, за столом сидить княжна Предслава, що так схожа на свою матір.

І не тільки обличчям схожа Предслава на Рогніду, у неї така ж і душа; нині вночі вона почула про смерть отця, довго плакала, молилась, ще раз усе йому простила.

Предславу турбує інше - вже на Гору привезли й поставили в Десятинній церкві корсту з тілом Володимира, вона бігала туди попрощатись, але її не пустили, не встигла Предслава повернутись до терема, як дізналась, що туди вже увірвався з своєю гридьбою Святополк, крізь напівпрочинені двері в її світлицю долітають крики з Золотої палати.

Свіча догорає. Краплини воску, наче великі сльози, повільно стікають закрутами череп'яного свічника, тужавіють і остигають, кілька краплин одірвались й упали на шкіряну харатію - вони не відають, що разом з нею підуть у вічність. Свіча догорає, жовтаве проміння все кволіше снується навкруг.

А очі княжни Предслави застилають і застилають сльози, вони падають на харатію, тільки ж сльози не вічні, вони падають - і висихають.

Рука тремтить, коли княжна пише: "Се