Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

починай! — вигукнула Ґрейнджер таким тоном, наче Пітер їй заявив, що кохання — це лише зустріч сперматозоїда з яйцеклітиною. — Це Туска всіх у цьому переконує. Не існує такого, як спогади про дитинство, каже він. Ми просто щодня бавимося з нейронами, перекидаємо їх туди-сюди довкола гіпокампа, створюємо собі казочки з дійовими особами, які звуться так само, як люди, з котрими ми колись жили. «Твій батько — це просто спалах молекулярної активності в лобовій частці головного мозку», — скаже він тобі, вишкірившись своєю самовдоволеною посмішечкою. Бовдур.

Ґрейнджер простягнула руку. Пітер не знав напевне, що вона хоче від нього. Потім передав їй пляшку з водою. Вона трохи відпила. Води залишалося вже небагато.

— Мій батько, — промовила жінка далі, — пахнув порохом. Ми жили на фермі, у штаті Іллінойс. Він постійно відстрілював кроликів. Вони для нього були наче блощиці, великі пухнасті блощиці. Я каталася на велосипеді, а повсюди лежали дохлі кролі. А потім він підхоплював мене на руки, і його сорочка пахла порохом.

— Дуже... різні емоції в цьому спогаді, — обережно зауважив Пітер.

— Зате це справжній спогад, ось що важливо. Ферма була справжня, кролі були справжні, і сорочка мого батька пахла не тютюном, не фарбою, не лосьйоном після гоління, а саме порохом. Я знаю, я була там.

Жінка говорила непокірливо, немовби хтось сумнівався, що вона справді була там, немовби серед аміківців існувала змова з метою перетворити її на міську дівчинку з Лос-Анджелеса, на доньку українця-стоматолога чи на китаянку з Німеччини. Ще дві комахи сіли на неї: одна на волосся і ще одна на груди. Ґрейнджер не звернула на них уваги.

— А що трапилося з твоєю фермою? — запитав Пітер із ввічливості, коли стало зрозуміло, що розмова зав’язла.

— Та облиш мене! — скрикнула Ґрейнджер, ляскаючи руками по своєму обличчю.

Пітер відсахнувся, уже готуючись безмірно вибачатися за свої слова, які її так розлютили, але жінка розсердилася не на нього. І навіть не на комах. Із вигуком огиди вона викинула блискітливу лусочку спочатку з одного ока, а потім і з іншого. Її контактні лінзи.

— Падлюче повітря, — промовила Ґрейнджер. — Лізло під мої лінзи, піднімало їхні краї. Мене аж тіпає від цього.

Вона закліпала. Одна відкинута гідрогелева пелюстка пристала до її черевика, інша лежала на землі.

— Дарма я це зробила: я погано бачу. Тобі ще, може, доведеться стати мені за поводиря. Про що це ми говорили?

Пітер насилу відшукав обірвану нитку розмови.

— Ти збиралася розповісти мені, що сталося з вашою фермою.

Ґрейнджер потерла очі та спробувала придивитися без лінз.

— Ми звелися на ніщо, — сказала жінка. — Продали ферму й переїхали до Декейтера. До того ми жили в Бетані, неподалік звідти. Оселилися в котеджі поблизу річки Санґамон. Ну, пішки не те щоб дуже близько, але на машині зовсім недалеко.

— Угу, — сказав Пітер.

Із болючим докором сумління він усвідомив, що йому анітрохи не цікаво. Ось тобі й усе його людинолюбство... Якщо він виживе, якщо повернеться до цивілізації, пастором йому вже не бути. Усі подробиці життя людей: місця, де вони проживали, імена родичів, назви річок, біля яких вони мешкали, буденні труднощі, з якими вони стикалися на роботі, домашні сварки, які їм доводилося переживати, — це все вже нічого не означало для Пітера.

— Нині Декейтер — доволі нудне містечко, — розповідала Ґрейнджер. — Але воно має надзвичайно цікаву історію. Колись його називали соєвою столицею світу. Ти чув про Авраама Лінкольна?

— Звісно. Це ж найвідоміший з-поміж усіх американських президентів.

Ґрейнджер вдячно зітхнула так, наче вони завдали разом удару по невігластву, наче вони двоє були єдиними освіченими людьми в колонії обивателів.

— Лінкольн жив у Декейтері на початку вісімнадцятого століття чи коли там. Працював адвокатом. А потім став президентом. Там є пам’ятник — Лінкольн поставив босу ногу на пеньок. Дівчинкою я сиділа на тому пеньку. Я тоді не думала, що це може бути неповагою чи ще там чим, я просто була втомлена.

— Угу, — відказав Пітер.

Комахи сідали вже й на нього. За тиждень абощо — а може, й за кілька днів — вони обоє перетворяться на засіяний город. Може, коли настане час їхнього останнього віддиху, їм варто обійняти одне одного?

— Мені дуже сподобалася твоя промова на похороні, — сказала Ґрейнджер.

— На якому похороні?

— Северина. Він у тебе вийшов таким справжнім. А мені він навіть ніколи не подобався.

Пітер силкувався пригадати, що ж він такого казав про Северина, намагався згадати його самого.

— Я не думав, що промова тебе вразила.

— Вона була прекрасною. — Кілька секунд Ґрейнджер поніжилася у спогадах про його співчутливі слова, а потім насупила чоло. — Занадто прекрасною для цих... мудил, це вже напевно. Потім у нас було зібрання, і всі погодилися, що ти перехопив через край, і якщо в майбутньому хтось із аміківців помре, то тебе краще не допускати до похорону.

Комахи знову намагалися всістися на жінку. Одна блискуча, нефритового кольору, вмостилася просто на чолі Ґрейнджер. Та була наче в забутті.

— Я захищала тебе, — сказала вона, дивлячись у небо.

— Дякую.

Спершись на лікоть, Пітер спостерігав за жінкою. З кожним віддихом її груди підіймалися й опускалися, просто два шматки жирової тканини, прикріплені до грудної клітки, два молочних мішки, призначених для того, щоб вигодовувати дітей, яких вона ніколи не матиме. І все ж для Пітера її груди були п’янкою принадою, естетичним чудом, а їхні розмірені рухи змушували його жадати Ґрейнджер. У ній усе було дивовижне: і м’який пушок за вушком, і симетричність її ключиць, і червоногарячі губи, і навіть зморщені шрами на руках. Вона не була його спорідненою душею: Пітер не мав щодо цього жодних ілюзій. Та близькість, яку він колись мав із Беа, з Ґрейнджер була неможливою. Вона швидко вирішить, що Пітер надто дивакуватий, а він — що Ґрейнджер надто неспокійна. Власне, як і в більшості чоловіків і жінок, які жили й кохалися, відколи світ стоїть, у них не було майже нічого спільного. Окрім того, що вони були чоловіком і жінкою, яких обставини звели разом і які, принаймні на цю мить, залишалися живими. Пітер підвів руку й затримав у повітрі, збираючись опустити й ніжно обхопити долонею груди Ґрейнджер.

— Розкажи мені про свою дружину.

Очі жінки були