Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

буде, і він подумає: «Ну, нема то й нема, кілька бородавок — це не страшно». А якщо я не з’явлюся, щоб перевірити якість їжі на завтра, — «Ну, це ж тільки формальність, ми ж однаково її будемо їсти. Може, згадаємо про це на наступному зібранні».

— Не можу повірити, що вони настільки байдужі, — промовив Пітер, але голос його прозвучав невпевнено.

— Я знаю цих людей, — сказала Ґрейнджер. — Я знаю, що вони таке. Коли зникли Курцберг і Тартальйоне, вони помітили це бозна-коли. І що ж вони зробили? Розіслали в усіх напрямках машини? Їздили вдень і вночі, доки не прочесали кожен дюйм у радіусі п’ятдесят миль? Забий, чуваче. Розслабся і почитай журнал. Покачай м’язи. Увесь довбаний світ летить у прірву, але все одно це ще не привід хвилюватися. Ти справді гадаєш, що вони запанікують, коли помітять, що нас немає?

— Хотілося б на це сподіватися, — відказав Пітер.

— Що ж, надія — це чудово, — зітхнула Ґрейнджер.

Вони йшли далі, уже помалу стомлюючись.

— Може, краще зупинитися? — запропонував Пітер.

— І що робити?

— Відпочити трохи.

Вони сіли на землю й трохи перепочили. Двоє загорнутих у бавовняну тканину ссавців із рожевою шкірою, загублені посеред темного океану землі. Де-не-де росли невеличкі острівці білоквіту, що парував на сонці. Пітер простягнув руку до найближчої купки, що росла біля його ноги, відірвав шматок і покуштував. Гидота. Як дивно, що та сама речовина, яка може бути такою смачною в найрізноманітнішій подобі, коли розумно оброблена, приготована й присмачена, така огидна в чистому вигляді.

— Смачно? — запитала Ґрейнджер.

— Не дуже, — визнав Пітер.

— Я зачекаю, доки ми не повернемося на базу, — безтурботно мовила жінка. — Сьогодні там чудове меню. Курка в соусі карі й морозиво.

Ґрейнджер усміхнулася, немовби прохаючи вибачення в Пітера за свою нещодавню втрату бойового духу.

Навіть не відпочивши як слід, вони рушили далі. Усе далі й далі. Ґрейнджер випила вже півпляшки, а Пітер напився просто з неба, коли, як він і пророкував, линула ще одна злива й намочила їх.

— Агов! — гукнула Ґрейнджер, коли Пітер незграбно стояв, розхитуючись, закинувши голову назад, виставивши кадик і роззявивши рота назустріч дощу. — Ти схожий на індика!

Пітер усміхнувся, адже слова Ґрейнджер були жартом, але коли він усвідомив, що не пам’ятає, який індик на вигляд, усмішка сповзла з його обличчя. Усе своє життя він знав, як виглядає ця істота, починаючи від того дня, коли батьки показали йому малюнок індика у книжці. У сховищі його мізків лежало готовими стільки уривків із Біблії — просто бери й цитуй. А тепер Пітер шукав там образ, який асоціювався б із «індиком», і не знаходив.

Його супутниця помітила. Помітила й не зраділа.

— Ти не пам’ятаєш, еге ж? — сказала Ґрейнджер, коли вони знову присіли перепочити. — Ти забув, який на вигляд індик?

Пітер визнав кивком голови, наче спійманий за руку малолітній пустун. Досі лише Беа вдавалося читати його думки.

— Зовсім випало з пам’яті, — сказав він.

— Ось що тут трапляється, — палко й серйозно відповіла Ґрейнджер. — Ось що робить із нами це місце. Воно — ніби величезна доза пропранололу, яка стирає все, що ми знали. Не піддавайся.

Пітера збентежив раптовий запал жінки.

— Я... я, напевно, просто... забудькуватий.

— Ось що тобі доведеться побачити, — промовила Ґрейнджер, обхопивши свої коліна, уп’явшись поглядом у порожню тундру перед ними. — Порожнечу. Повільно, підступно... тебе позбавляють усього. Слухай-но: хочеш знати, що аміківці обговорювали на останньому зібранні? Окрім усяких технічних питань і смороду на вантажному пості за восьмим крилом. Я тобі розповім: ми обговорювали, чи справді нам потрібні всі ці картини, що висять у коридорах. Вони ж лише пилюку на себе збирають, хіба ні? Стара світлина якогось міста на Землі, зроблена ще бозна-коли, та, де купка чоловіків обідають на залізній балці, вона класна, але ж ми бачили її вже мільйон разів, коли проходили повз, вона ж стара, та й узагалі, ті чоловіки, вони давно всі мертві, це ж наче дивитися весь час на купу мертвяків, тож із нас досить. Порожні стіни: чисто й просто — та й годі.

Ґрейнджер роздратовано запустила пальці у своє волосся, яке злиплося.

— Отож... Пітере... дозволь, я нагадаю тобі, як виглядає індик. Це птах. У нього із дзьоба звисає такий собі відросток шкіри, схожий на велику шмарклю, ну, або на... е-е... презерватив. Голова в нього червона, з невеличкими гулями, як шкіра в ящірки, і ця голова разом із хвилястою шиєю робить отак. — Своїми головою і шиєю вона показала незграбні рухи індика. — І ось цю голову з худорлявою, схожою на змію шиєю, прикріплено до жирної туші зі сірим пір’ям. — Ґрейнджер поглянула Пітерові в очі. — Нічого не пригадуєш?

— Так, ти... е-е... оживила ці спогади.

Заспокоївшись, Ґрейнджер дозволила собі розслабитися.

— Ось, ось що нам треба робити. Не давати нашим спогадам згинути.

Жінка вмостилася зручніше, простягнувшись на землі, наче засмагаючи, підклавши під голову торбу замість подушки. Яскраво-зелена комаха всілася їй на плече й заходилася вигинати задню частину свого тільця. Ґрейнджер, схоже, нічого не помітила. Пітер хотів було скинути комаху, але передумав.

Голос у голові казав йому: «Ти помреш тут, у цій пустині. Ти ніколи більше не побачиш Беатріс. Це плаский край, ці рідкі купки білоквіту, це незнайоме небо, ці комахи, що прагнуть відкласти яйця у твоє тіло, ця жінка, що лежить біля тебе, — усе це зміст твого життя в його останні дні й години». Голос був чіткий, без акценту чи якогось натяку на стать мовця — раніше Пітер чув його багато разів і завжди був переконаний, що це не його власний голос. Дитиною він гадав, що це голос його сумління, коли ж став християнином, то повірив, що це голос Бога. Хай чиїм цей голос не був, він завжди казав Пітерові саме те, що треба було сказати.

— Який твій найперший спогад? — запитала Ґрейнджер.

— Я не знаю, — подумавши, відказав Пітер. — Напевно, образ мами, яка пристьобує мене у спеціальному пластиковому сидінні для дітей у ресторані турецької їжі. Важко сказати, що справжній спогад, а що ти вже пізніше додумав сам, дивлячись на старі світлини і слухаючи сімейні історії.

— Ну от ще ти не