Хорхе Луїс Борхес - Алеф. Прозові твори

звичаїв, що певною мірою нагадує Руссо{719} і певного мірою випереджає Ніцше. Його «Wanderjahre»[452] є також і «Lehrjahre»[453]. Хадсон на власній шкурі взнав суворість напівдикого пастушачого життя; Руссо та Ніцше — лише завдяки незрушним томам «Histoire Générale des Voyages»[454] і Гомеровим епопеям. Сказане зовсім не означає, що «The Purple Land» — книга абсолютно бездоганна. Вона має одну очевидну ваду, пов’язану швидше за все з несподіванками імпровізації: деякі пригоди видаються безпідставно марудними. Я маю на увазі фінал: він доволі складний, щоб стомити читача, але нездатний його зацікавити. У цих обтяжливих розділах Хадсон наче не усвідомлює, що його книга — це послідовність подій (майже така ж чиста послідовність, як у «Сатириконі» або «Пройдисвіті на ім 'я Паблос»{720}) і гальмує її зайвою витіюватістю. Йдеться про досить поширену помилку: Діккенс у всіх своїх романах вдається до такого ж марнослів’я.

Мабуть, жоден твір «літератури ґаучо» не перевершує «The Purple Land». Було б прикро, якби певна топографічна неуважність і три-чотири помилки чи обмовки приховали від нас цей факт… «The Purple Land» — суто креольська книга. Та обставина, що оповідач — англієць, виправдовує деякі необхідні читачеві пояснення та нарочитість, які були б недоречними в устах ґаучо, звичного до таких речей. У тридцять першому числі журналу «Sur»[455] Есекіель Мартінес Естрада стверджує: «Наша дійсність не мала й ніколи не матиме такого поета, художника та тлумача, як Хадсон. Ернандес — лише частинка тієї космічної панорами аргентинського життя, оспіваної, відтвореної та відкоментованої Хадсоном… Приміром, останні сторінки «The Purple Land» — це найглибша філософія та найвище виправдання Латинської Америки перед західною цивілізацією та цінностями вченої культури». Як бачимо, Мартінес Естрада, не вагаючись віддав перевагу творчості Хадсона над найвидатнішою книгою нашої «літератури ґаучо». Передусім, «The Purple Land» незрівнянно масштабніша. «Мартін Ф’єрро» (незважаючи на спроби Лугонеса її канонізувати) меншою мірою є епопеєю про наші витоки — і це 1872 року! — ніж автобіографією поножовщика, спотвореною бравадою та скигленням, які ледь не провіщають танго. В Аскасубі більше жвавості, більше радості та мужності, але всі ці риси уривчасті й ледь помітні у трьох випадкових томах по чотириста сторінок кожний. «Дон Сеґундо Сомбра», попри достовірність діалогів, зіпсований бажанням звеличити найпримітивнішу працю. Всім відомо, що оповідачем тут виступає ґаучо; відтак удвічі невиправданою є ця театральна гігантоманія, що обертає приборкання молодих бичків на сцену битви. Гуїральдес підносить голос, щоб розповісти про повсякденну працю селян; Хадсон (як Аскасубі, Ернандес, Едуардо Ґутьєррес) навіть про жорстокі речі говорить звичним тоном.

Хтось може завважити, що в «The Purple Land» ґаучо зображений описово, як другорядний персонаж. Тим краще для точності портрета, — відповім я. Ґаучо — людина похмура, йому незнайомі витончені втіхи спогадань чи самоаналізу, або він їх зневажає; робити з нього захопленого оповідача власної біографії означає калічити його.

Інше влучення Хадсона — географія. Народившись у провінції Буенос-Айрес, у магічному колі пампи, він, однак, обирає місцем дії фіалкову землю, де від початку до кінця орудували повстанські загони: Східний Берег. В аргентинській літературі в моді ґаучо з провінції Буенос-Айрес; парадоксальною причиною такої переваги є наявність великого міста, Буенос-Айреса, батьківщини всіх відомих авторів «літератури ґаучо». Якщо замість літератури звернутися до історії, неважко впевнитися, що уславлені в літературі ґаучо насправді відіграли незначну роль у долі цієї провінції і зовсім ніяку в історії країни. Типове угруповання ґаучо під час війни — загін кінних повстанців — у Буенос-Айресі з’являвся лише час від часу. Тут панувало місто та його ватажки. Хіба що поодинока людина — чи то Чорна Мураха згідно з судовими документами, чи то Мартін Ф’єрро в літературі — могла привернути увагу поліції своїм розбійництвом.

Хадсон, як я вже казав, обирає для пригод свого героя інший берег. Цей слушний вибір дозволяє йому збагатити історію Річарда Лема примхами долі та перипетіями війни; до того ж примхлива доля сприяє бурлацькому коханню. Маколей{721} у статті про Беньяна дивується, що фантазії однієї людини згодом стають спогадами багатьох. Фантазії Хадсона залишаються в пам’яті: британські кулі, що свистять уночі під Пайсанду; замислений ґаучо, котрий перед боєм з насолодою палить сигару; дівчина, яка віддається чужинцеві на безлюдному березі річки.

Доводячи до досконалості поширений вислів Босвела, Хадсон пише, що багато разів брався за вивчення метафізики, але завжди його заняття переривало щастя. Ця фраза (одна з найбільш пам’ятних серед усіх, що їх подарувала мені дружба з літературою) типова для цієї людини та цієї книги. Незважаючи на потоки пролитої крові та розлуки персонажів, «The Purple Land» — одна з небагатьох щасливих книг на світі. (Іншою, також американською і також із присмаком раю, є «Геклберрі Фінн» Марка Твена.) Йдеться не про безладну суперечку песимістів та оптимістів, не про доктринерське щастя, що його беззастережно запроваджує патетичний Вітмен, я маю на увазі щасливий душевний стан Річарда Лема, його здатність приймати будь-які примхи буття, сприятливі чи ворожі.

І останнє зауваження. Сприймати чи не сприймати креольські мотиви — не так важливо, однак справа в тому, що з усіх іноземців (включаючи, звичайно, іспанців) сприймають їх лише англосакси: Міллер{722}, Робертсон, Бертон, Канінґейм Ґрем{723}, Хадсон.

Від Хтось до Ніхто

Спочатку Бог був Богами (Елоїм) — множиною, яку дехто називає множиною величі, а інші — повноти, і яку вважають відлунням давнього многобожжя або передвістям проголошеного в Нікеї{724} вчення про те, що Бог єдиний у трьох іпостасях. Елоїм відмінює дієслова в однині; перший вірш Біблії дослівно каже: «На початку Боги створив небо та землю». Незважаючи на деяку непевність множини, Елоїм конкретний; він зветься Богом Єговою, і ми читаємо про нього, що по Раю ходив, як повіяв денний холодок або, як сказано в англійському тексті, in the cool of the day. Йому властиві людські риси; в одному місці Святого Письма читаємо: «І пожалкував був Господь, що людину створив на землі. І засмутився Він у серці своїм», в іншому: «Я — Господь, Бог твій, Бог ревнивий», ще в одному: «І розпалиться гнів Мій на них». Суб’єктом цих висловлювань, поза сумнівом, є Хтось тілесний, хто із плином століть набував дедалі збільшених і розпливчастих форм. Він мав різні імена: Сила Якова, Камінь Ізраїлю, Я Сущий, Бог Воїнства, Цар над Царями. Останнє, що, безперечно, виникло на противагу Рабу Рабів Господніх Григорія Великого{725}, в оригіналі