Хорхе Луїс Борхес - Алеф. Прозові твори

все дивовижне й гідне найславетнішого правителя на землі», а наступного: «Горе тому зухвальцю, котрий сподівається взнати те, чого не мусить знати». Халіф вдається до магії: голос купця з мороку закликає його зректися мусульманської віри й поклонятися силам пітьми. Коли він так вчинить, йому відкриється Палац підземного вогню. Під його склепінням він знайде скарби, обіцяні йому зорями, талісмани, що підкоряють світ, корони царів, котрі жили ще до Адама, і серед них — вінець самого Сулеймана бен Дауда. Жадібний халіф погоджується; купець велить йому офірувати сорок людських життів. Минають криваві роки; Ватек, чия душа почорніла від мерзот, опиняється перед безлюдною горою. Земля розверзається; Ватек із жахом і надією спускається на дно світу. Помпезними галереями безмежного палацу блукають мовчазні й бліді юрби людей, що не дивляться одні на одних. Купець не збрехав: у Палаці підземного вогню повно коштовностей і талісманів, але це — Пекло. (У схожій історії доктора Фауста і в численних середньовічних легендах, що їй передують, Пекло — це покара для грішника, котрий уклав угоду із силами зла; у цій воно — і покара, і спокуса).

Сентсбері й Ендрю Ленґ запевняють або натякають, що славу Бекфорду приніс вигаданий ним Палац підземного вогню. Я вважаю, що тут ідеться про перше справді жахливе пекло у світовій літературі[441]. Зважуся висловити парадоксальну думку: найвідоміше літературне пекло — dolente regno[442] «Божественної комедії» насправді не є жахливим; це просто місце, де відбуваються жахливі речі. Різниця суттєва.

Стівенсон («A Chapter on Dreams»[443]) розповідає, що в дитячих снах його переслідував огидний бурий колір; Честертон («The Man who was Thursday», VI[444]) уявляє, що на західній межі світу нібито є дерево, більше (або менше) за звичайне дерево, а на східній — вежа, характер побудови якої сам по собі є порочним. Едгар По в «Рукописі, знайденому в пляшці» змальовує південне море, де корпус корабля росте, наче живе тіло моряка; Мелвілл присвячує не одну сторінку «Мобі Діка», щоб відтворити жах, який викликає неймовірна білість кита… Я навів чимало прикладів; мабуть, їх досить, аби підсумувати: пекло Данте підносить уявлення про в’язницю, пекло Бекфорда — про галереї жахів. «Божественна комедія» — одна з найбільш незаперечних і обґрунтованих книг у світовій літературі; «Ватек» — просто цікава дрібничка, the perfume and suppliance of a minute[445]; а проте я вважаю, що «Ватек» — нехай у зародковій формі — передвіщає диявольську розкіш Томаса Де Квінсі й Едгара По, Бодлера й Гюїсманса{708}. В англійській мові існує неперекладний епітет «uncanny» для визначення надприродного жаху; цей епітет (по-німецьки «unheimlich») можна застосувати до деяких сторінок «Ватека»; наскільки мені відомо, — на відміну від усієї попередньої літератури.

Чепмен називає деякі книги, які могли мати вплив на Бекфорда: «Bibliothèque Orientale»[446] Бартелемі Д’Ербело{709}, «Quatre Facardins»[447] Гамілтона{710}, «Вавилонська царівна» Вольтера, завжди зневажені й чарівні «Mille et une Nuits»[448] Галлана. Я додав би до цього списку «Carceri d’invenzione»[449] Піранезі{711}; звеличені Бекфордом офорти із зображенням могутніх палаців, які водночас є заплутаними лабіринтами. У першому розділі «Ватека» Бекфорд перелічує п’ять палаців, що тішать п’ять чуттів; Маріно{712} в «Адонісі»{713} змалював п’ять подібних садів.

Лише три зимові дні й дві ночі 1782 року знадобились Вільяму Бекфорду, щоб відтворити трагічну історію халіфа. Він написав її по-французьки; 1785 року Генлі{714} переклав її на англійську. Оригінал не збігається з перекладом; Сентсбері завважив, що французька мова XVIII століття поступається англійській у зображенні «незбагненних жахів» (вислів Бекфорда) цієї виняткової історії.

Англійський переклад Генлі з’явився у 856-му випуску «Everyman’s Library»[450]; відредагований Маларме оригінал вийшов друком із його ж таки передмовою у паризькому видавництві Перрена. Дивно, що у ретельній бібліографії Чепмена зовсім не згадуються ця редакція і ця передмова.

Буенос-Айрес, 1943 р.

Про книгу «The purple land»[451]

Цей первозданний роман Хадсона{715} можна звести до однієї формули — такої давньої, що вона може стосуватися й «Одіссеї», і такої простої, що несамохіть спрощує й викривляє саме поняття «формула». Герой вирушає в мандри, і його переслідують пригоди. До цього мандрівного й відчайдушного жанру належать «Золотий осел»{716} та уривки «Сатирикона»{717}, «Піквік» і «Дон Кіхот», «Кім» із Лагора та «Дон Сеґундо Сомбра»{718} із Ареко. Називати ці вигадані історії шахрайськими романами, на мою думку, несправедливо; по-перше, через зневажливе значення цього слова; по-друге, через їх обмеженість у просторі та часі (XVI століття в Іспанії, XVII — в Європі). До того ж це досить складний жанр. Попри деяку безладність, невідповідності та мінливість, йому притаманний певний потаємний порядок, що відкривається поступово. На пам’ять приходять знамениті приклади; мабуть, не знайдеться жодного, який би не мав своїх видимих вад. Сервантес виряджає в мандри двох героїв: хирлявого ідальго, довготелесого, аскетичного шаленця і опецькуватого красномовця-селюка, обжерливого й поміркованого лихослова: така симетрична настійлива невідповідність зрештою робить їх нереальними, зводить до циркових персонажів (Луґонес у сьомому розділі «Паядора» вже робить цей закид.) Кіплінґ вигадує Друга Всього Сущого, волелюбного Кіма: через кілька розділів, спонукуваний хтозна-яким патріотичним збоченням, він перетворює того на шпигуна. (У своїй написаній через тридцять п’ять років літературній автобіографії Кіплінґ демонструє, що не розкаюється і навіть не усвідомлює цього.) Я згадую ці вади без ворожості, лише задля того, щоб так само неупереджено проаналізувати «The Purple Land».

У жанрі роману, який я тут розглядаю, первісні зразки прагнуть звичайної послідовності пригод, їх простої змінності; найкращим прикладом тут у чистому виді є «Сім подорожей Сіндбада Мореплавця». В інших (дещо складніших) події мають виявити характер героя, тобто його безглузді вчинки та манії; така перша частина «Дон Кіхота». Є й такі (більш пізні), де рух відбувається у двох напрямках і є взаємним: герой змінює обставини, а обставини — характер героя. Це друга частина «Дон Кіхота», «Геклберрі Фінн» Марка Твена й власне «The Purple Land». Ця вигадана історія насправді має два сюжети. Перший — видимий: пригоди англійського хлопця на ім’я Річард Лем на Східному Березі. Другий — внутрішній і невидимий: щаслива адаптація Лема, його поступове навернення до варварських