Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

Може, мені не треба було казати тому дідькові, що це ти будеш на коні. — Він подививсь на мене. — Може, мені взагалі не треба було випускати тебе з Джефферсона. — В глибині кімнати за портьєрою були невеликі двері. — Ходім, — сказав він.

За дверима був інший коридор, а далі ми вийшли до кухні. Дебела куховарка знову стояла біля зливальниці. Нед за столом далі просторікував, докінчуючи сніданок.

— Коли я залицяюся до когось, то це не порожні собі балачки. З них може бути й пожиток… — Він урвав мову й одразу підвівся, звертаючись уже до мене. — Готовий? Нам з тобою пора за місто. Забагато тут усяких понасходилося. Якби всі вони мали гроші й усі заклалися, та ще й не на того коня, що виграє, а ми мали б досить грошей покрити їхні заклади і знали, на якого коня ставити, то нині ввечері ми не тільки автомобіль забрали б до Джефферсона, а й геть цілий Посем із собою, і, може, влагіднили б серце хазяїнові. Він ніколи ще не мав міста під орудою, і це йому могло б і сподобатись.

— Стривай-но, — озвався Бун. — Хіба нам не треба обдумати якогось плану?

— Єдиний, хто потребує плану, це Вихор, — відказав Нед. — І весь цей план — випередити того коня й так бігти, аж поки не скажуть зупинитись. Але я розумію, що ви маєте на думці. Перегони будуть на біговому полі полковника Лінскомба. Перший забіг о другій годині. Це чотири милі відси. Ми з Вихром і Лусьєсом будемо там за дві хвилини до початку. А вам краще бути раніше. Найкраще рушити туди, як тільки містер Сем прибуде тим товарняком. Це вже такий у вас із ним план — дійти до біговища саме вчасно, щоб поставити гроші, ну і, звісно, мати ті гроші, коли туди дійдете.

— Стривай, — сказав Бун. — А як же з автомобілем? На якого чорта нам ті гроші, коли доведеться вертати додому без…

— Не сушіть собі ним голови. Хіба ж я не казав вам, що ті хлопці мають вертати додому так само сьогодні ввечері?

— Які хлопці? — запитав Бун.

— Еге ж, сер. У тім-то й закарлюка з різдвом, що воно тільки до нового року.

Ввійшла Мінні, несучи тацю з брудним посудом, — брунатна спокійна маска, трагічно невситна й невтішна.

— Слухай-но, — звернувся до неї Нед, — ти б усміхнулася мені ще раз, аби я затямив розміри — а то ж як його інакше припасувати того зуба, коли я принесу ввечері?

— Не давайся на підмову, дівонько, — сказала гладка куховарка. — Може, на ці міссісіпські зальоти хтось там у них і ласиться, але не тут, не в нас у Теннессі. І вже ж не в цій кухні.

— Але чекай же, — знову звернувся Бун до Неда.

— То вже ви почекайте — на містера Сема, — мовив Нед. — Він вам розповість. А поки ми з Лусьєсом виграватимем перегони, ви з містером Семом, може, пошукали б серед людей Свистюка із тим зубом.

В Неда була цим разом дядькова Пошемова бідка, запряжена мулом. І він мав рацію: маленьке сільце змінилося впродовж ночі. Не те, щоб аж так багато людей з’явилось, більше ніж учора, — ні, іншою стала, власне, сама атмосфера, якесь мало не пожвавлення запанувало, і я вперше насправді зрозумів, що це ж за кілька годин братиму участь у кінських перегонах, і раптом відчув гострий смак слини на язиці.

— Ти ввечері наче казав, що Отіс утече, поки ти вернешся з міста, — озвався я.

— А він і втік, — мовив Нед. — Тільки недалеко. Нема ж йому куди втікати. Вночі гончаки двічі зчиняли гавкіт десь коло комори. Вони, як і люди, зразу його розкусили. Коли оце я пішов уранці, то він, либонь, приволікся на сніданок.

— А що, як він продасть зуба раніше, ніж ми його зловимо?

— Я вже метикував над цим, — мовив Нед. — Він не продасть. Не знайде покупця. Якщо він не прийде снідати, Лайк візьме гончаків і знов зажене його на дерево, а тоді скаже йому, що як я вчора ввечері повернувся з Посема, то розповідав, що один чоловік у Мемфісі давав цій дівчині двадцять вісім доларів за зуба, готівкою. Він повірить. Якби це було сто доларів чи й п’ятдесят, він би не повірив. А в таку чудну цифру, як двадцять вісім доларів, повірить, і головне тому, що це здасться йому замало, мовляв, той мемфісець хотів ошукати Мінні. А коли він спробує продати його надвечір на цьому біговищі, йому й стільки не дадуть, так що він хоч-не-хоч муситиме зачекати з ним до Мемфіса. Отож можеш не сушити собі голови тим зубом, вистачить з тебе гонів. Тобто, власне, останніх двох забігів. Бо перший ми програємо, тож у тебе на один клопіт менше.

— Що? — здивувавсь я. — А це чому?

— Як то чому? Нам же треба виграти тільки в двох забігах.

— Але ж навіщо програвати в першому? Чого б уже зразу не вийти наперед, коли поталанить?..

Із півхвилини, може, Нед їхав мовчки.

— Морока з цими гонами, що в них забагато різних речей перемішалося.

— Забагато чого?

— Та всякого там. Забагато людей. Забагато забігів. Коли б це був один забіг, щоб за одним разом, і десь там під кущами, де нікого не було б, опріч нас із тобою, та Вихра, та того другого коня з верхівцем, то воно б і гаразд. Бо ж ми вчора пересвідчилися, що раз Вихра зможемо примусити бігти. Тільки тепер йому треба пробігти тричі.

— Але ж той мул біг у тебе щоразу, — зауважив я.

— Цей кінь — не той мул, — сказав Нед. — Жоден кінь не може зрівнятися з тим мулом, та й з будь-яким мулом. А цей кінь, що від нього тепер усе залежить, навіть менш тямкий за іншого коня. Тож бачиш, як воно складається. Ми знаємо, що я зможу примусити його бігти раз, і надіємось, що зможу примусити його бігти двічі. Але не більше. Ми тільки надіємось. Тож не можна ризикувати тим єдиним разом, якого ми певні, аж до конечної потреби. Так що найбільше ми можемо мати це два рази. А коли вже один програвати, байдуже який, то краще програти той, наука з якого придалася б нам надалі. Тобто перший раз.

— Ти казав про це Бунові? Щоб він не…

— Нехай собі програє на першому забігові — либонь же, він не поставить зразу всі гроші, що нашкребли йому ті панії. Як я добре зрозумів міс Ребу, то