Данило Туптало - Житія Святих - Червень, Данило Туптало

щирі раби Господові віддався. І так позбувшись багатства, які, наче пута, утримували його, вдовольнявся одною одежиною й одним поясом до підперезання чересл, душу ж свою бажаючи краще духовним скарбом збагатити. Зневажив світ і все, що в світі, і наслідував Христа — став подорожнім. Лишив родичів і знайомих своїх, зі старого Риму вийшов й оселився десь у пустелі, як же Ілля колись. Але Бог, хотівши, щоб багатьом була користь від раба Його, привів його з пустелі до нового Риму, тобто Константинополя. Там він знайшов собі якусь хатину, жив у ній, подорожнім і убогим даючи в себе спочинок. І всіляко їм служив, і немічних до себе приймав, і працював для них. Не лише з лікарської майстерності своєї зцілення хворим подавав, але і всілякі потреби щодо їжі і сну сповнював з такою завзятістю, що те його милосердя здавалося йому співприродним. Як же сонцю властиво світити і вогню з природи його обпалювати, так Сампсонові ретельне старання про убогих, і хворих, і подорожніх наче від природи було. Бог, що благословляє любов до ближніх, яку задля Нього чинять, і те, що хто робить убогим, собі присвоює, вшанував труди раба свого чудами великими, які сповнювалися на хворих. Усіх-бо, невиліковно хворих, яких приймав у свій дім, чудесно зцілював. Дану від Бога благодать і силу чудотворення покривав виглядом лікарської майстерности, щоб не пізнали люди його святости. Смиренний був серцем, не хотів слави й пошанування. Проте не міг сховатися світильник під сподом чи місто на вершині гори: світлом добрих діл сяючи і на гору досконалого богоугодження вийшовши, став усім відомий. Про нього ж і патріярх довідався, прикликав його до себе і в пресвітерство, хоч і не хотів блаженний, рукопоклав.

Дійшла ж слава про доброчинність його і до палат царських таким чином. Цар Юстиніян впав у недугу, хворів сильно від пошкодження таємних частин тіла. І була та хвороба невиліковна. Скликано було лікарів багато, вони обступили хворого царя, за звичаєм своїм змагалися поміж собою, і багато часу лише словами добру надію на зцілення давали, а насправді не могли вилікувати страждаючого ані полегшення подати. І шукали по всій землі греко-римській досвідчених лікарів, але ні одного не знайшлося, який би міг царя від нестерпної тої хвороби зцілити. Тому розгнівався цар, звелів усіх лікарів з-перед очей своїх прогнати — сам же звернувся до Бога, джерела зцілень і Творця всього творіння, Йому одному хворобу свою вручаючи і від Нього допомоги шукаючи зі сльозами. І не зневажив Бог щирої і слізної молитви його, бо, коли він трохи заснув, побачив у видінні багатьох лікарів, які чинно перед ним стояли, в одяг світлий одягнені. Один світлоносний юнак підійшов до нього, показав кожного з лікарів — хто якого сану і в яких роках був. Між ними показав одного, лицем смиренного, із сивим волоссям, у ризу священичу одягненого. Його ж хвалячи перед царем, сказав: "Оцей і ніхто инший, о царю, може зцілити тебе від смертельної хвороби". Збудився ж цар зі сну, утішився видінням тим, яким здобув надію на своє здоров'я, і дякував Богові, носячи в пам'яті образ баченого мужа. Звелів знову прикликати до себе всіх лікарів і дивився на них, шукаючи баченого в сонному видінні. Не знайшов такого — знову в тугу впав і почав сумувати. Проте поклав надію на Бога, звелів ретельніше шукати такого лікаря, який йому в сні був явлений. И описав подобу баченого лиця. Обіцяв багато дарів і велику честь тому, хто такого знайде. Багато-бо хто шукав всюди і не знаходив. Аж ось хтось зі слуг царських, що й царя знав, і Сампсонові дружній був, почув розповідь від царя про подобу лиця баченого уві сні мужа, згадав блаженного Сампсона, що таку подобу мав і лікував немічних, і сповістив про нього цареві. Цар же велів з честю привести його до себе. Коли побачив його, як до нього входив, зразу впізнав, що це той, якого в явленні бачив. І сповнився радости, встав швидко з місця свого, підійшов, обняв шию його, поцілував не лише уста, а й голову старцеву та руки, кажучи: "Справді, отче, ти той, кого мені уві сні явив Бог. І через тебе здоров'я мені дати обіцяв". Те мовивши, ввів його у свою спочивальню, сів з ним, насолоджуючись баченням лиця його, руки ж його до очей своїх прикладав, з великою насолодою цілував, сльозами їх змочував і зцілення від них просив. Блаженний же Сампсон засмутився таким царевим смиренням, сказав лагідно: "Не роби цього, о царю, не принижуй себе безмірним смиренням, щоб не ввести мене в гординю, бо будеш тоді винен в засудженні моєму. У чому ж бо я, убогий і грішний, перевершую инших людей? Сам потребую, аби милостивий Христос зглянувся на зцілення гріхів моїх. Але твоя превелика віра в Бога й гаряче уповання на Нього схилить Христа Царя на милість і зцілить тебе. Він-бо все, що хоче, зробити може". Те сказавши, торкнувся рукою до страждаючої частини, наче лікування якесь прикладаючи, — хотів так дар зцілення, даний йому з неба, втаїти. І від єдиного доторку його руки було хворому полегшення й швидке видужання. Цар отримав повне здоров'я і радів не лише через своє зцілення, а й тому, що такого богоугодного мужа бачити сподобився. Тоді, хотівши за заслугами винагородити святого, багато давав йому золота і срібла. Але святий сказав цареві: "Я маю, о царю, золота, срібла й инших маєтків багато, але все те, Христа ради, залишив, аби вічні небесні блага отримати. Проте, якщо хочеш мені доброту свою виявити, зроби Бога ради і спасення свого так: збудуй мені при палаці своєму дім, у якому немічним і подорожнім міг би я служити. Зміг би, приймаючи, в міру сили своєї, спочинок їм давати. Так-бо й собі вічну винагороду від Бога заслужиш, і мою старість утішиш". Цар сприйняв собі те за великий дарунок — більше, ніж за прохання. І звелів збудувати притулок для подорожніх, і лікарню, як же преподобний хотів. Коли завершилося будівництво, облаштував цар дім той великими маєтками на всіляку потребу подорожнім, що там спочиватимуть, і хворим, що лікуватимуться. Прожив же преподобний Сампсон у звичній своїй гостинності і службі зцілення багато літ і глибокої старости досягнув — знеміг тілом і розхворівся трохи. Коли ж розлучалася душа його з тілом, світлий лицем був, анітрохи не журився умиранням — не як иншим душам є звично, які тілесними