Володимир Кільченський - Вітри сподівань

Його обличчя почало пашіти, чи то від жару вогню, чи від близькості дівчини, і він, підвівшись, подякував за гостинність.

— Завтра цілий день у сідлі, пора йти. Правда, Гнате? — мовив Павло, і за ним зараз же схопився і Гнат.

— Ми з Павлиною супроводимо вас недалечко! — голосно мовила Уляна, і обидві дівчини пішли поряд, не сміючи про щось говорити.

— Отак і дійдемо до нашого намету безсловесно? — порушив мовчанку Гнат.

— Та ні. Я хочу вам сказати, що завтра ми вже гуртом повертаємо в бік Чорного Острова, а там і Іванівці наші неподалік понад річечкою Грабаркою, — чомусь невесело відгукнулась Уляна.

— Там наші дороги і розійдуться, Уляно. А ми вирушимо на Бар, будемо під Нечаєм ходити… — підтримав розмову Замковий, відчувши, що Павлові не хотілося говорити.

Прощаючись, Уляна першою простягнула свою ручку, і Павло відчув лагідну дівочу долоню, що своєю теплотою мало не спопелила міцний козацький п’ястук. Не хотілося Павлові відпускати зі своєї руки ніжну і тремтливу правицю дівчини, і він мимоволі підніс її вверх, поцілував та притулився щокою. Уляна стояла, опустивши голову, і тоді Павло ще й ще раз прилинув до її долоні, забувши, що поряд стоїть побратим з Павлиною. Про це раніше пригадала Уляна і зробила порух, аби вивільнити долоню з дужої лабети Павла.

— Та ми підемо… далі ви й самі знайдете путівець до своїх… — мовила з придихом Уляна і, круто повернувшись, пішла.

— Я з тобою… Куди ти побігла? — почувся голос Павлини, і дуже швидко обидві дівчини розчинилися в пітьмі…

Другого дня табором зупинилися понад річкою Бугом, течія якої вигиналася луком навкруж невеличкого ліска, який і став прихистком на ніч виснаженим дорогою людям. Сотник Мигура не зупиняв протягом дня вервечки, що помалу рухалася степом, і зараз для всіх було винагородою скупатися в річці, вимити водою зморене тіло. Їздові заходилися куховарити, а хлопці, викупавши коней, борсались у воді, поглядаючи в бік, де за очеретяними заростями купалися дівчата. Звідти линув принадний дівочий сміх, гамір дітлахів та чулися сердиті голоси матерів, котрі намагались приборкати своїх невтримних непослухів. Десятинці веселою ватагою почали устатковувати захист табору і, зробивши справу, присіли до їжі. Тут і з’явилися дівчата, метушливо кинулись допомагати Бовтуну та Глухенькому порядкувати побіля десятинців Години.

Швидко стемніло, і Павло з Гнатом знову зголосилися бути проводарями дівчат. Якось непомітно для самих попрямували понад річкою вчотирьох, розділившись попарно. Зорі де-не-де тьмяно виглядали крізь хмари, неначе ховаючись від очей зачарованих усамітненістю двох пар, що блукали понад крутим берегом.

Павло взяв руку Уляни і, переплівши її через свою, йшов, вслухаючись у різноголосся серпневої ночі та калатання свого серця, котре заглушувало плескіт річки, що нестримно несла свої води аж до синього моря. Невгамовні та різноголосі співи птахів вчувалися так далеко, і коли у них з-під ніг зірвалася дрохва, вони обоє від ляку прилинули одне до одного та застигли нерухомо, втішаючись відчуттям близькості. Повіяв вітер, огортаючи прохолодою розпашіле обличчя Павла, і він, охопивши руками стан дівчини, запитав:

— Уляно, тобі прохолодно? Зажди, кунтуш накину.

Вона від його слів чи від холоду справді затремтіла, і скоро тепло Павлового кунтуша вгамувало тремтіння Уляни. Так обоє, зігрівшись під одним кунтушем, перестали цокотіти зубами, і, розговорившись, Павло розповів про своє недовге життя, а Уляна повідала, як її з подругою полонив загін буджаків, що немов грім серед ясного неба з’явився в селі.

Оповідаючи жахіття полону, вона знову почала тремтіти від спогадів, і Павло притулився губами до її вуст, нездатний стриматись від принадної близькості. Слова втопилися в пломенистому цілунку, а її руки несміло обвили за шию першого в її житті чоловіка. Козак від любові увесь запалав, ярився, пломенів, неначе розпечена штаба.[144] Душа його вилетіла з грудей і, злившись з її душею, полинула аж до неба, неначе шугаючи поміж зірок. Від незбагненного щастя і радощів обох душ зорі перед ними засяяли та звихрились, немов свічки від подиху вітру.

Ніхто не бачив, окрім самого Творця, якою силою палахкотів вогонь любові, і час немов спинив свій нестримний одвічний хід. Знову війнув передсвітанковий вітерець, та вже немов і теплий, запашний, з гіркуватими запахами полину та тонкими пахощами чебрецю. Молодий ріжок місяця освітив лице Уляни, охолоджуючи його своєю сріблястістю. Павло дивився на дівчину, не сміючи тепер і доторкнутися її лиця, аби не загубити чарівності миті.

Помалу прокидалися денні істоти, і вже неподалік декілька жайворонків повисли над вічними травами, виспівуючи вранішні пісні та чатуючи свої гнізда. Невеликі зграї качок і гусей поспішали знайти кращу пашу для своїх виводків. А десь ближче до того берега снували по воді лебеді, витягуючи шиї один до одного, неначе запитуючи: «Ну як я тобі?»

Яро зачервоніло за лісом, який тулився до річки, і нарешті з’явилося червоне коло сонця, яке величним і рівномірним рухом попливло небосхилом. Починався новий день, день розлуки, надії й сподівань у нескінченності людського буття…

Околясом — не напрямки.