Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Під тканинами ховались дзеркала. Криві, вони нагадували величезні уламки або навіть зуби.

Щось видалось мені дивним у моєму власному відображенні, але я не змогла одразу усвідомити, що.

Ахаз кинув на мене останній погляд і мовчки пішов кудись у пітьму. За кілька секунд я почула, як зачинились двері. З дивним скреготом — мовби пересунувся камінь.

Знову ледь повернула голову і поглянула в дзеркало. Тут тільки усвідомила, що очі мої стали одноколірними — карими. У свічаді не було нічого незвичайного, просто моє відображення в червонястому світлі вогню. Але я раптом відчула, як по шкірі пішов мороз сильніший, аніж завдавала холодна підлога. Сильніший, аніж навіть через нервове збудження та опіки, які боляче сіпало.

Та щось не дозволило мені відвести погляд. Не знаю, що то було — дурість, страх, впертість чи що-небудь інше.

І я побачила, як моє обличчя, таке зазвичай гарне, зараз оплавилось, як віск, попливло, стікаючи на підлогу шкірною барвою, та оголило закривавлені м’язи.

Потому відчула сильний біль. Такий, що розпеченому ланцюгу не дано було заподіяти.

Щось страшне, пекуче, болюче, нещадне зашкребло в мене по обличчю справжньому. Так, наче з нього зрізали шкіру.

Моя плоть стікала й палала, а тоді раптом знову ставала такою, як була. Наступної миті руки починало вивертати і ланцюг впивався в них. Кістки ламалися, а тоді знову ставали цілими. Спершу я ще усвідомлювала, що це тільки гра розуму, якоїсь темної, лихої магії, в яку я втрапила, і насправді і шкіра моя, і обличчя завжди цілі. Та якщо це був сон, то якийсь не такий, який мав би бути — бо несправжні марення приносили цілком реальні страждання. Коли, здавалось, я от-от помру від болю, він завмирав, а тоді вертався з новою шаленою силою. Я відчувала, як пронизують тіло десятки стріл, як вгризаються в нього чорні пси. Я бачила це в дзеркалі, але відчувала навіть тоді, коли щосили заплющувала очі. Поринала в пітьму. Ненадовго. Виринала з неї, стикаючись із новими тортурами. Я забувала, хто я і звідки, і що тут роблю. І тільки прагнула, аби все це припинилось. Я готова була розповісти все, що завгодно, і зробити будь-що, чого від мене захочуть.

Але ніхто нічого в мене не запитував.

Ніхто нічого від мене не вимагав.

Доки червоне марево довкола не затулила чиясь тінь. Чоловік підійшов і, опустившись поряд, припідняв мою голову. Я відчула, як губ торкнулося холодне горлечко фляги. Вода полилася мені до рота.

Спершу я закашлялась і мало не похлинулась, але вже за кілька секунд жадібно припала до фляги. Крижана рідина видалась блаженством для мого сухого, пошкодженого горла.

Я впізнала Ахаза. Його обличчя було спокійним, погляд — уважним. Як у лікаря, що планово навідався до палати пацієнта.

Я бачила його очі крізь мерехтіння світлих кіл у власних. Не мала сил ворухнутись. Не могла відштовхнути його руку зі своєї потилиці. І не хотіла вже нічого.

Втомилась та виснажилась вкрай. Відчувала сильні нудотні позиви.

— Як спалося? — спитав Величний.

Я хотіла щось прошепотіти, навіть ще не знаючи, що саме — але з уст не зірвалось ні звуку. Я оніміла, мов Русалонька зі старої казки. Тільки взамін не отримала нічого хорошого.

Але Ахаз заступав мені те кляте дзеркало, а тому я не хотіла, щоб він ішов.

— Розмова, я так розумію, не вдасться, — криво посміхнувся він, а тоді відпустив мою голову і вона глухо стукнула об підлогу. Я відчула, як знову запекло гортань — але цього разу від жовчі, що підступила зі стравоходу.

Чоловік підійшов до проклятого дзеркала, стояв, якусь мить у нього вдивляючись. Величному люстро не завдавало жодної шкоди.

Тоді зробив кілька кроків до сусіднього і зірвав з нього накриття.

Мій світ перетворився на віддзеркалення. Часом я поринала в пітьму — коли Величний вливав мені до рота зілля, що присипляло. Такі перепочинки дозволяли не збожеволіти. Чи хоча б не відчувати свого божевілля. Бо хто ж його знає, коли такий стан насправді настає? І чи існує направду? Я відчувала тільки себе, свій біль і душу в дзеркалах. Кожного дня... хоча чим стали для мене дні? ...кожного дня Ахаз, приходячи, відкривав нове дзеркало. Перше мене шматувало. Друге змушувало переживати неймовірні напади паніки та страху. Інколи все було разом. Коли-не-коли властивості кривих дзеркал оживали почергово. Часом я бачила в них тільки своє відображення. Або дивилась у стелю, очікуючи: коли ж почнеться. Таке чекання було страшним. Чи не страшнішим за те, що за ним приходило.

Я була сама. В пітьмі. Без сил. Щодня — слабша.

Третє дзеркало посіяло в моєму серці відчуття повсякчасної втрати і туги. Навіть біль від ланцюга вже не здавався мені таким страшним, як усвідомлення невимовної, глибокої,