Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

р. Молочної. У районах, які безпосередньо прилягали до Дніпра (Вищетарасівка), а також у Східному І Приазов’ї зміни в антропологічному типі не виявлено.

Багатоплановість антропологічного складу носіїв катакомбної культури в степовому Придніпров’ї зумовлює цілу низку питань. Перш за все щодо характеру відносин катакомбного і населення попереднього періоду в цьому регіоні. Судження про генетичну спорідненість ямного і катакомбного населення виникло, на нашу думку, через слабку на той час диференціацію поховань за доби енеоліту та бронзи, яка призводила до нівелювання середніх показників. На сьогодні цей погляд видається слушним лише стосовно окремих районів і в цілому стосовно деяких ранніх катакомбних груп, дуже близьких за фізичним типом до ямних і кемі-обинських. Це дає підставу твердити про їхню автохтонність, незважаючи на деякі переміщення серед споріднених племен — просування кемі-обинських груп у район Каховки і Примор’я. Таким чином, обидва морфологічні варіанти ранньокатакомбного населення України (довгоголового з широким обличчям і довгоголового з вузьким обличчям) мають місцеві корені та були притаманні більшості давньоямного і кемі-обинського населення.

Рис. 188. Голова чоловіка з кургану 9 групи “Аккермень”. Інгульська катакомбна культура. Реконструкція М. М. Герасимова

Друге, не менш важливе питання стосується походження мезобрахікранного, надто широколицього антропологічного комплексу, поширеного на другому етапі катакомбної культури. Його поява у причорноморських степах поки що не може бути пояснена безперервністю місцевої лінії розвитку, оскільки на цій території подібні комплекси[457] траплялися лише за неолітичної доби. Відтак вони відомі на суміжних територіях у населення пізнього етапу ямної культури та носіїв північнокавказької культури Калмикії та Передкавказзя, де було виявлено морфологічні комплекси (тип А, за А. В. Шевченком), які походять від неолітичного населення Надпоріжжя — Приазов’я[458]. Про те, що це пізньонеолітичне населення дожило до катакомбної доби, можуть свідчити і спостереження, зроблені А. Д. Столяром, який писав, що “маріупольський могильник і синхронні йому аналогічні некрополі не передували усій давньоямній культурі загалом, а існували одночасно, у крайньому випадку із самими різними групами цих поховань, локалізуючись, імовірно, головним чином у більш східній частині південноруських степів. Деякі традиції культури траншейних могильників Надцоріжжя — Приазов’я (випростане положення небіжчиків) продовжують проявлятися у катакомбних похованнях цієї ж території”[459]. Про те саме говорять спостереження І. Ф. Ковальової, яка в південному лісостепу Лівобережної України в катакомбних похованнях знайшла посудини біконічної форми, орнаментовані накольчатою і шнуровою технікою, дуже схожі з посудом ранньонеолітичного Микільського могильника. На її думку, саме південний лісостеп із численними підкурганними похованнями постмаріупольської культури (випростаними) і можуть бути вихідними у формуванні “західного катакомбного варіанта”. Але, на жаль, ця думка не може бути ні спростована, ні підтверджена, бо антропологічні матеріали з постмаріупольських поховань дуже нечисленні.

Рис. 189. Голова хлопчика з поховання донецької катакомбної культури в м. Луганську. Реконструкція М. М. Герасимова

Водночас велика схожість фізичного типу пізньокатакомбних груп причорноморських степів з ямними і північнокавказькими групами Північно-Західного Прикаспію (III і IV групи, за В. А. Сафроновим), тотожність поховального обряду (випростане положення покійників у катакомбах та ін.), чималий вплив “північнокавказців”, який простежується на виробах із металу та кераміки в північнопричорноморських степах, дають змогу припустити, що якась, досить-таки значна частина “північнокавказців” просунулася на захід. Тим більше, що до середини II тис. до н. е. увесь Кавказ разом із суміжними територіями стає рухливим. Тут відбуваються різного роду переміщення, утворюються, квітнуть і швидко змінюються культури, носії яких беруть активну участь у етнокультурних процесах від Південно-Східної Європи до Близького Сходу. Ймовірно, просування “північно-кавказців” на захід йшло через Дон, по території Самаро-Орельського межиріччя в район Огріньської переправи, у верхів’ях Інгульця (Криворіжжя), а далі в межиріччя Інгульця та Бугу[460], що спричинило рух значної частини пізньоямного і ранньокатакомбного населення Придніпров’я в південно-західному (в район Буджака), південно-східному (Передкавказзя) та, можливо, північному (уверх по Дніпру) напрямках.

Просування мезобрахікранного широколицього ортогнатного населення різною мірою вплинуло на фізичний тип населення окремих груп катакомбної культури причорноморських степів. Так, на території Самаро-Орельського межиріччя, Криворіжжя, Запоріжжя і межиріччя Бугу та Інгульця відбулася повна заміна місцевого „населення північнокавказьким. На самому „півдні „Херсонської області (Примор’я) і в басейні р. Молочної населення також повністю змінилося, але поки що неясне його походження. Хоча воно теж мезобрахікранне, однак з ширшим обличчям та масивніше. Уздовж правого берега Дніпра (вигцетарасівська група) населення майже не змінилося, відчувається лише незначна домішка мезобрахікранів. Здається, що цей район обминули великі переміщення.

Про немирне вторгнення “північнокавказців” у Північне Причорномор’я свідчать показові саме для пізнього етапу катакомбної культури на цій території великий відсоток у похованнях трепанованих черепів (понад 10 %) або з травмами[461], а також поява багатих поховань зі зброєю.

Впливом населення Близького Сходу, який теж ішов через Північний Кавказ (вірогідніше через Північно-Східний), можна пояснити і традицію ховати черепи із модельованими за допомогою глини обличчями, що розповсюджується також на пізньому етапі катакомбної культури, в західній її провінції, в похованнях еліти.

Подібна практика обличкування черепів глиною з’являється ще в Давній Палестині, в Ієрихоні, починаючи з VII—VI тис. до н. е., трапляється в Анатолії, Месопотамії, пов’язана з культом родючості, та зберігається у населення Східного Середземномор’я до античності[462]. Цікаво, що на всіх обличкованих черепах із басейну р. Молочної та Криворіжжя наявні трепанаційні (посмертні) отвори в потиличній ділянці, що виникли, очевидно, внаслідок бальзамування небіжчиків, яке було поширене також на Близькому Сході, в Стародавньому Єгипті[463]. Серед модельованих черепів виділяються різні морфологічні варіанти, прикметні для населення катакомбної культури Причорномор’я, — від різко виражених доліхокранів до ультракороткоголових, різниця між якими наочно ілюструється формами модельованих поверх кісткової основи носів — від горбоносих (“вірменоїдних”) до прямих з досить невисоким переніссям.

Дещо своєрідним було формування фізичного типу катакомбної культури в басейні Сіверського Дінця. Складається враження, що тут він не мав генетичної підоснови і, можливо, з’явився в уже сформованому вигляді (питання це поки що залишається відкритим за браком антропологічних матеріалів як ямного, так і ранньокатакомбного часу). Різкої зміни фізичного типу на пізньому етапі не фіксується, хоча і відчувається переважання більш широколицього населення.

Характерною особливістю населення басейну Сіверського Дінця катакомбної доби є штучна деформація черепа (до 60 % на пізньому етапі, 15 % на ранньому), притаманна населенню більш східних територій поширення катакомбної культури: Калмикії, Нижнього Поволжя, басейну Дону, а також Північно-Східного Приазов’я, згідно з дослідженнями К. О. Шепель та А. В. Шевченка.

Рис. 190. Череп людини з модельованими глиняною