Донна Тартт - Таємна історія

— Ми не індуси, — тільки й відповів я.

— Річард! — Тон Джуліана водночас і запрошував, і давав мені зрозуміти, що я невчасно.

— Генрі у вас? Мені з ним потрібно переговорити про одну річ.

— Звичайно.

Джуліан здивувався й відчинив двері.

Генрі сидів за столом, на якому ми зазвичай виконували завдання з грецької мови. Порожній стілець Джуліана з боку вікна був підсунутий ближче до нього. По стільниці було розкидано чимало паперів, але лист лежав перед ними. Він звів на мене нерадісні очі.

— Генрі, ми можемо поговорити?

— Безперечно, — холодно відказав він.

Я розвернувся й вийшов у коридор, але він і не подумав іти за мною. Уникав мого погляду. «Прокляття», — подумав я. Він гадав, що я збираюся продовжувати ту нашу розмову в саду.

— Ти не міг би вийти на хвилинку? — запропонував я.

— У чім річ?

— Мені треба тобі дещо сказати.

Він повів бровою.

— Маєш на увазі, сам на сам? — уточнив він.

Я був готовий убити його. Джуліан чемно вдавав, ніби не стежить за нашою бесідою, але я розпалив його допитливість. Він чекально застиг за своїм стільцем.

— Ой, — проказав він, — у вас усе гаразд? А то я вийду, мабуть?

— О ні, Джуліане, — промовив Генрі, дивлячись не на нього, а на мене. — Не переймайтесь.

— Так-так, я заберу у вас Генрі всього на секундочку. Це нагальна справа.

— І вона ніяк не зачекає? — запитав Генрі.

Лист лежав розгорнутий перед ним на столі. Із жахом я помітив, що він поволі його роздивлявся, як книгу, роблячи вигляд, ніби вивчає сторінку за сторінкою. Він ще не бачив бланка. Ще не знав про нього.

— Генрі, — поквапив я, — це дуже терміново.

Його приголомшили мої інтонації. Він зупинився, крутнувся на стільці, щоб поглянути на мене (зараз вони обоє прикипіли до мене очима), і в ту саму мить перегорнув аркуш у руці. Моє серце виконало кульбіт. Ось він, бланк, лицьовим боком на столі. Білий палац голубими карлючками.

— Гаразд, — погодився Генрі й додав Джуліанові: — Перепрошую, повернуся за хвилину.

— Звичайно, — проказав він із серйозним та збентеженим виглядом. — Сподіваюся, нічого страшного не відбулося.

Мені кортіло розридатися. Я домігся уваги Генрі, так. Але тепер вона мені була не потрібна. Бланк лежав неприкритий на столі.

— Та що ж сталося? — Генрі вп’явся в мене очима.

Він був пильний та уважний, немов кіт. Джуліан також не зводив з мене погляду. Лист лежав на столі між ними, на прямій лінії для його очей. Варто тільки їх опустити.

Я зиркнув на лист, потім на Генрі. Він миттєво все зрозумів і плавно, проте швидко розвернувся, але спізнився на якусь частку секунди. Джуліан спонтанно подивився вниз, якась фонова думка, але на секундочку передчасна.

Мені неприємно думати про тишу, яка запанувала після цього. Джуліан нахилився й надовго завмер над бланком. Він узяв аркуш у руки та уважно його роздивився. «Excelsior. Via Veneto». Муровані синіми чорнилами зубці. Я раптом відчув себе напрочуд легко та бездумно.

Джуліан одягнув окуляри й присів. Він ретельно проглянув усе, дуже ретельно. З лицьового боку і зворотного. Я почув, як надворі десь дуже далеко засміялася дітлашня. Нарешті він склав аркуш і поклав його у внутрішню кишеню піджака.

— Ну і ну, — проказав він, — ну, і ну, і ну, і ну.

Правду кажуть, що до найгірших речей, які трапляються в житті, підготуватися взагалі неможливо. Я там стояв і відчував не страх чи докори сумління, а лише страхітливе, нищівне приниження, жахливу ганьбу, від якої буряковієш і яку востаннє переживав ще в дитинстві. Ще гіршим було бачити при цьому Генрі, усвідомлювати, що коли він зараз щось і відчуває, то це точнісінько ті самі емоції, а може, навіть сильніші. Я ненавидів його (настільки сердився на нього та хотів прибити), але не був готовий побачити його в такому стані.

Ніхто нічого не казав. У сонячному промінні літали порошинки. Я думав про Каміллу в Albemarle, Чарльза в лікарні, Френсіса, що вірно чекав у машині.

— Джуліане, — промовив Генрі, — я можу все пояснити.

— Прошу, — сказав Джуліан.

Від його голосу мороз мене пробрав до кісток. Ця специфічна холодність у манерах, від якої, здавалося, могла падати на градус температура навколо, характеризувала обох чоловіків, але в Генрі вона проявлялася більше, це була, так би мовити, його суть. У Джуліана ж ця риса була радше показовою, адже в глибині душі він лишався доброю та незлостивою людиною. Але зараз, коли я на нього дивився, в його очах блищало щось механістичне й мертве. Так, ніби обвалилися театральні лаштунки і я вперше побачив реальність за ними: не милостивий сивочолий мудрець, який пробачає і боронить, ніби мої добрі батьки з фантазії, а хтось неоднозначний, морально нейтральний, за чиїми оманливими зовнішніми проявами ховалась істота пильна, примхлива та безсердечна.

Генрі почав говорити. Як же болісно було чути, як він — Генрі! — плутається у власних словах, через це тепер я навіть не можу докладно відтворити ті речі, які він казав. Він почав, як і завжди, зі спроби виправдатись, але наразився на розпечену до білого лють в очах мовчазного Джуліана. Потім — я досі з дрожем пригадую цей момент — у його голос закралася відчайдушна, благальна нотка.

— Як же неприємно мені було вам брехати… — «Неприємно»! Ніби ми обговорювали гидку краватку чи тоскну звану вечерю! — …Ми нізащо не збиралися брехати вам, але це було необхідно. Тобто мені здавалося, що необхідно. Перша смерть — випадковість, немає ж сенсу нею перейматися, правда? А от потім, із Банні… Останні місяці він був сам не свій. Я певен, ви це розумієте. У нього з’явилося чимало особистих проблем, проблем із сім’єю…

Він говорив і говорив. Мовчанка Джуліана була неосяжною, арктичною. У мене в голові шуміла чорнота. «Я не можу цього витерпіти, — подумалося. — Я маю піти». Але Генрі ще говорив. А я стояв, чорніючи та почуваючись усе гірше від його голосу та виразу на обличчі Джуліана.

Неспроможний це витерпіти, я нарешті розвернувся й рушив до дверей. Джуліан помітив мій порух.

Раптом він перервав Генрі:

— Годі, — проказав він.

Пауза по тому була моторошна. Я дивився на Джуліана. «От і все, — подумав я в захопленому жаху. — Більше не слухатиме. Він не хоче лишатися з ним сам на сам».

Джуліан поліз у кишеню. Вираз на його обличчі взагалі не читався. Він дістав лист і віддав його Генрі.

— Нехай краще це буде у вас, — промовив він.

Він не підвівся