Донна Тартт - Таємна історія

Він кинув на мене морозний погляд.

— Чим я можу вам допомогти? — запитав.

— Перепрошую, — відповів я, — ви не підкажете, а наші батьки вже приїхали з Каліфорнії?

Він здивувався й відкрив журнал реєстрації.

— Прізвище, будь ласка.

— Рейберн. Клоук Рейберн і його дружина.

— У нас на це ім’я нічого не заброньовано.

— Я не впевнений, що вони бронювали.

Він подивився на мене поверх окулярів.

— Зазвичай ми вимагаємо попереднє бронювання й заставу щонайменше за дві доби, — промовив він.

— Їм здавалося, що в цю пору року можна обійтися без цього.

— Ну, тоді ми не зможемо дати гарантію, що на момент прибуття знайдемо вільний номер, — лаконічно пояснив адміністратор.

Я міг би йому заявити, що їхній готель стоїть напівпорожній, що не бачу відвідувачів, які змагаються за право поселитись, але усміхнувся ще раз і проказав:

— Ну, значить, вони ризикнуть. Вони прилетіли в Олбані опівдні й мають бути тут з хвилини на хвилину.

— Хай буде так.

— Ви не проти, якщо ми зачекаємо всередині?

Безсумнівно, він був проти. Але не зміг відмовити. Стиснувши губи, адміністратор кивнув, уже, напевне, складаючи подумки лекцію про політику поселення, яку прочитає моїм батькам, і, труснувши красномовно газетою, повернувся до читання.

Ми всілися на потовчений вікторіанський диван, розташований найдалі від стола реєстрації.

Френсіс нервувався й постійно крутив головою.

— Я не хочу тут примелькатися, — шепотів він мені на самісіньке вухо, ледве рухаючи губами. — Боюся, його дружина повернеться з хвилини на хвилину.

— Цей мужик наче з пекла, еге ж?

— Вона ще гірша.

Розпорядник готелю підкреслено не дивився в наш бік. Грубо кажучи, сидів до нас спиною. Я торкнувся Френсіса рукою.

— Зараз повернуся, — прошепотів йому. — Скажеш, що я пішов шукати чоловічий туалет.

На сходах лежали килимові доріжки, і мені вдалося піднятися без зайвого шуму. Я поквапився коридором, доки не добіг до номера 2-С і 2-В з ним по сусідству. На дверях нічого прикметного, від них віяло поганими передчуттями, та часу на сумніви не лишалося. Я постукав у 2-С. Ніхто не відповів. Постукав іще раз:

— Камілло! — гукнув я.

На цих словах якийсь дрібний песик зчинив ґвалт трохи далі, у 2-Е. «А, хай йому чорт!» — подумалося мені. Я вже був збирався постукати в треті двері, коли раптом вони відчинились і звідти вийшла жінка середнього віку в спідниці для гри в гольф:

— Перепрошую, ви когось шукаєте? — спитала вона.

Дивно, подумав я, пробігаючи останній проліт сходів, але в мене було передчуття, що вони живуть на горішньому поверсі. У коридорі я проскочив сухорляву жінку приблизно шістдесятирічного віку в ситцевій сукні, окулярах «котяче око», з неприємним обличчям, що мало гострі риси, ніби в пуделя. Вона несла стос рушників.

— Зачекайте, — вереснула жінка. — Ви куди?

Та я вже проскочив повз неї й гупав у двері З-А:

— Камілло! — кричав я. — Це Річард! Впусти мене!

І ось Камілла з’явилася, ніби вияв чуда: з-за її спини в коридор струменіло сонячне світло, вона була боса, з круглими від здивування очима.

— Привіт, привіт. Що ти тут робиш?

У цю саму мить у мене за плечима пролунав голос дружини адміністратора:

— Що ви собі дозволяєте? Хто ви такий?

— Усе гаразд, — промовила до неї Камілла.

Я важко хекав.

— Впусти мене.

Вона замкнула за нами двері. Номер був прекрасний. Обшиті дубовим брусом стіни, камін, у суміжній кімнаті одномісне ліжко, звернув я увагу, з розметаною постіллю в ногах…

— Генрі в тебе? — спитав я.

— Що сталося? — Її вилиці пашіли круглими плямами. — Щось із Чарльзом?

Чарльз. Я геть про нього забув. І зараз намагався перевести подих:

— Ні. Немає часу пояснювати. Треба знайти Генрі. Де він?

— А що… — Вона подивилася на годинник. — По-моєму, в кабінеті у Джуліана.

— У Джуліана?

— Так. У чому справа? — спитала вона, помітивши мій приголомшений вираз обличчя. — У них о другій була призначена зустріч.

Я летів униз сходами до Френсіса, перш ніж адміністратор із дружиною могли б обмінятися враженнями.

— Що нам робити? — спитав Френсіс, коли ми їхали назад в університет. — Дочекатися зовні?

— Боюся, так ми розминемося. Краще, мабуть, піднятись і перехопити його там.

Френсіс закурив. Вогник сірника затремтів.

— Може, все гаразд? Може, Генрі зміг його дістати?

— Не знаю, — відповів я, хоча думав про те саме. Якби Генрі побачив фірмовий бланк, то, я певен на всі сто, спробував би ним заволодіти, і так само я певен на всі сто, що в нього це вийде ефективніше, ніж у нас із Френсісом. Крім того, хоч і звучить це негарно, абсолютна правда в тому, що Генрі — Джуліанів улюбленець. Якби він вирішив, то зміг би спонукати Джуліана віддати йому весь лист під приводом того, що віднесе його в поліцію, проаналізує відбитки літер друкарської машинки або що-небудь іще.

Френсіс кинув на мене краєм ока:

— А якщо Джуліан про все це дізнається, як ти гадаєш, що він зробить?

— Не знаю, — відповів я.

Бо не знав. Про таке й думати не хотілося. У мене будь-яка реакція на це скочувалася до мелодрами та неймовірних наслідків. У Джуліана хапає серце, і він помирає. Джуліан невтішно ридає, і він тепер зламана людина.

— Я не вірю, що він нас здасть.

— Не знаю.

— Але як він може? Він же нас любить!

Я нічого на те не відповів. Хай там що Джуліан відчував до мене, я не міг заперечити, що сам по-справжньому люблю його і щиро довіряю. Оскільки батьки з кожним роком усе більше від мене віддалялися — цей процес тривав уже давно, — саме він перетворився на постать, котра виявляла до мене батьківську доброзичливість у всіх аспектах мого життя, та й будь-яку доброзичливість загалом. Мені він здавався єдиним моїм покровителем на цілому світі.

— Це була помилка, — промовив Френсіс. — Він має це зрозуміти.

— Можливо, — знизав я плечима, марно намагаючись уявити, що буде, коли він про все дізнається. Подумки я пробував кому-небудь пояснити цю катастрофу й розумів, що перед Джуліаном говорити простіше, ніж перед будь-ким. Можливо, припускав я, його реакція буде схожа на мою. Можливо, ці вбивства в його очах постануть чимось сумним, диким, потойбічним і мальовничим («Немає нічого, чого б я не робив, — вихвалявся старий Толстой. — Навіть убивав»), а не егоїстичним у своїй суті, лихим діянням, яким вони були насправді.

— Як там нам говорив Джуліан? — озвався Френсіс.

— Що саме?

— Про індійського святого, здатного вбити на полі бою тисячу воїнів, якому це не зараховується як гріх, бо він не відчував докорів сумління.

Я справді чув про це колись від