Донна Тартт - Таємна історія

відповів йому Френсіс, остаточно поклав листа, згорнувши його навпіл, і ми вдвох рушили за Джуліаном, усміхаючись та перемовляючись, хоча я міг бачити напруження Френсіса в його поставі, та й сам при цьому закусював губу від розчарування.

Обід видався жалюгідним. Я ледве щось запам’ятав, крім того, що день був яскравий і ми сиділи надто близько до вікна, сонце било в очі, і це завдавало мені додаткових прикрощів та дискомфорту. І весь цей час ми говорили тільки про лист, про лист, про лист. Може, той, хто кинув його в скриньку, мав особисту образу на Джуліана? Або гнівався на когось із нас? Френсіс поводився стриманіше за мене, але глушив один келих домашнього вина за іншим, а на його чолі вже проступили краплинки поту.

Джуліан вважав лист підробкою. Це очевидно. Та якщо він зверне увагу на бланк, то наша карта бита, оскільки він не гірше за нас знав, що на пару тижнів Банні з Генрі зупинялися в готелі Excelsior. Найбільше ми могли покладатися на те, що він викине лист, більше нікому його не показавши або не перечитавши ще раз. Але Джуліан полюбляв різноманітні інтриги та секрети. Він міг днями про таке розмірковувати. («Ні. Хіба міг би це бути інший викладач? Ви правда так вважаєте?») Я не міг спекатися думок про те, що він говорив нам раніше: показати його деканові. Листом потрібно було якимсь чином заволодіти. Може, вдертись до кабінету? Та навіть якщо припустити, що ми зможемо відшукати місце, де він його залишив, чекати доведеться ще годин шість-сім.

Під час обіду я чимало випив, але навіть наприкінці так нервував, що з’їв свій десерт із бренді, а не кавою. Френсіс двічі вислизав, аби зробити телефонний дзвінок. Я знав, що він намагається зв’язатися з Генрі, попросити його, щоб він скористався нагодою й викрав листа з кабінету, поки ми затримуватимемо Джуліана в Brasserie; з його ж натягнутих усмішок я робив висновок про невдачу, коли Френсіс повертався за стіл.

Після другої спроби в мене з’явилася нова думка: якщо він може відлучатися телефонувати, то чому б не скористатися машиною і не забрати листа власноруч? Я б і сам це провернув, якби тільки мав ключі. Надто пізно — Френсіс уже розраховувався за обід — до мене дійшло: треба було сказати, що я забув щось у машині, узяти для цього ключі й вийти.

По дорозі назад в університет у напруженій тиші я усвідомив, що раніше ми завжди покладалися на можливість спілкуватись у будь-який потрібний момент. У минулі дні в нагальній ситуації сказали б щось по-грецьки, вдавши якусь цитату чи афоризм. Але тепер це неможливо.

Джуліан не запросив нас знову до свого кабінету. Ми подивилися йому вслід, коли він піднімався до корпусу й помахав нам на прощання біля чорного входу в Лікей. Було пів на другу дня.

Якусь мить після того, як Джуліан зник, ми ще нерухомо сиділи в машині. Товариська прощальна усмішка Френсіса випарувалася з його обличчя. Несподівано він із люттю, що мене злякала, впав і луснув лобом по керму:

— Чорт! — вереснув він. — Чорт! Чорт!

Я схопив його за руку і трухнув:

— Заткнись!

— От чорт! — голосив Френсіс, закидаючи голову, притискаючи руки до скронь. — Чорт! От і все, Річарде!

— Заткнись!

— От і все! Попались! Ми сядем за ґрати.

— Заткнись! — повторив я. Його паніка напрочуд протверезила мене. — Треба розібратись, як чинити далі.

— Послухай, — запропонував Френсіс. — Просто їдьмо геть. Якщо стартувати прямо зараз, то затемна будемо вже в Монреалі. Нас ніхто й ніколи не знайде.

— Це безглуздо.

— Пересидимо в Монреалі пару днів. Продамо машину. Сядемо на автобус, скажімо, до Саскачевану. Або деінде. Поїдемо в найхимерніше місце, яке тільки пощасливиться знайти.

— Френсісе, будь ласка, заспокойся хоч на хвилину. Мені здається, ми знайдемо вихід.

— Що нам робити?

— Ну, по-перше, доведеться таки відшукати Генрі.

— Генрі? — здивовано подивився на мене Френсіс. — Чому ти вирішив, що він стане допомагати? У нього ж дах остаточно зсунувся. Та він не знайде навіть…

— У нього ж є ключ від кабінету Джуліана?

Френсіс на секунду замовк.

— Так. По-моєму, є. Принаймні раніше точно був.

— Ну от і рішення. Ми відшукаємо Генрі й привеземо його сюди. Він зможе придумати привід і виманити Джуліана з кабінету. Потім хтось із нас підніметься чорним ходом нагору з ключем.

План був хороший. Єдина проблема, що, всупереч нашим сподіванням, знайти Генрі було не так просто. У квартирі ми його не застали, а біля Albemarle не побачили його машини.

Ми повернулися до студмістечка й перевірили бібліотеку. Тоді поїхали назад до Albemarle. Цього разу ми з Френсісом вибралися з машини та обійшли район.

Готель Albemarle побудували в дев’ятнадцятому столітті для багатіїв, що приїжджали сюди набратися здоров’я. Просторий та розкішний, з високими віконницями й великим тінистим ґанком, він свого часу побачив усіх, кого тільки можна: від Редьярда Кіплінга до Франкліна Делано Рузвельта, хоча розмірами не сильно відрізнявся від великого приватного особняка.

— Пробував дізнатися на реєстрації? — спитав я Френсіса.

— Навіть не думай. Вони її вселили під несправжнім іменем, і я певен, що Генрі розказав якусь історію адміністраторці, бо, коли я намагався розговорити її в один вечір, вона миттєво замкнулася в собі.

— Може, існує спосіб якось проскочити вестибюль?

— Ані найменшої гадки. Одного разу тут зупинялася мама з Крісом. Готель не такий аж великий. Одні сходи, наскільки мені відомо. І щоб ними піднятися, треба пройти повз рецепцію.

— А на першому поверсі?

— Прикол у тому, що, мені здається, вони мають бути на другому. Камілла щось згадувала про те, як вони піднімали сходами валізи. Може, десь є пожежна драбина. Але мені її не знайти.

Ми ступили на ґанок. За літніми дверима-сіткою виднівся напівтемний прохолодний вестибюль, адміністратором був чоловік років шістдесяти, котрий в окулярах-півмісяцях, що трималися на самому кінчику носа, читав Bennington Banner.

— Ти з ним розмовляв?

— Ні. З його дружиною.

— Він тебе раніше бачив?

— Ні.

Я відчинив двері й на секунду зазирнув усередину. Потім зайшов. Розпорядник готелю відірвався від газети та подарував мені зверхній погляд. Він належав до поширеного в Новій Англії типу манірних пенсіонерів, котрі передплачували антикварні часописи та мали великі полотняні баули, які дістаються в подарунок від громадського ТБ.

Я щонайщиріше всміхнувся до нього. За стійкою помітив дошку з кілочками, на яких висіли ключі, розподілені рядами відповідно до потрібного поверху. На другому бракувало трьох ключів: 2-В, -С і -Е — і лише одного, З-A,