Донна Тартт - Таємна історія

Він показав пальцем на конверт, що лежав на столі. — Бачите, в друкарський спосіб на лицьовому боці зазначено моє ім’я, зворотної адреси немає, дати немає, поштового штемпеля, звісно, теж. Очевидно, це справа рук якогось навіженого. Інша річ, що я не можу уявити, кому могло знадобитися зіграти цей жорстокий жарт. Я вже практично був вирішив поговорити з деканом про цю справу, але, небо мені свідок, не хочу знову все розворушити після такої веремії.

Тепер, коли перший шок минувся, мені стало легше дихати.

— А про що, власне, лист? — поцікавився я.

Джуліан знизав плечима.

— Якщо хочеш, то можеш на нього глянути.

Я взяв лист у руки. Френсіс зазирнув мені через плече. Текст був надрукований одинарним інтервалом на кількох аркушах невеликого формату, декотрі з них мали вигляд паперу, який міг бути в Банні. Та хоч аркуші здавалися приблизно однакового розміру, вони не зовсім збігалися. З вигляду відбитків, що їх лишила стрічка, коли одна буква виходила наполовину чорна, наполовину червона, я міг точно сказати, що друкували в цілодобовій читальній залі бібліотеки.

Сам по собі лист справляв хаотичне враження, текст був незв’язний і, на мій зачудований погляд, безсумнівно, автентичний. Я проглянув його лише поверхово й погано зараз пам’ятаю, але можу сказати напевне: тоді в мене склалося переконання, що якщо його справді написав Банні, то він був набагато ближчий до нервового зриву, ніж ми всі могли уявити. Серед слів траплялося багато різноманітних лайок, які, на мою думку, навіть у найбільш відчайдушних обставинах Банні навряд чи міг ужити, письмово звертаючись до Джуліана. Лист був анонімний, але в ньому траплялося кілька однозначних моментів, що цілком конкретно вказували на безпосереднє авторство Банні Коркорана або людини, котра вдавала з себе його. Численні орфографічні помилки, зокрема й характерні персонально для Банні, на щастя, нічого не говорили Джуліанові, бо через украй погане письмо Банні викладач зазвичай змушував когось із нас переписати за нього роботу начисто. Навіть я засумнівався б щодо авторства цього листа через плутаність і параноїдальність його тону, якби не згадка про вбивство в Беттенкіллі: «Він [тобто скоріше Генрі, ніж будь-хто інший, оскільки в цій частині лист не дуже конкретизований] — блядський Монстр. Вбив людину і хоче вбить мене теж. Це секрет, який відомий їм усім. Чоловік, якого вони вбили в жовтні в окрузі Беттенкілл. Прізвище Мак-Pi. Мабуть, вони його забили на смерть. Але точно не знаю». Були й інші обвинувачення. Деякі з них правдиві (секс між двійнятами), а деякі — ні. Але від усього вкупі волосся ставало сторчма, так що в цілому автор листа тільки дискредитував себе. Мене в тексті не згадано. Відчайдушні, п’яні й такі знайомі інтонації пронизували весь текст. І хоча це мені спало на думку тільки нещодавно, зараз я вважаю, що Банні його надрукував у ту саму ніч, коли п’яним приходив до мене. Незадовго до того чи відразу після. В обох випадках мені неймовірно пощастило, що він не перестрів мене дорогою до корпусу точних наук, коли я біг телефонувати Генрі. Запам’ятався останній рядок листа, від якого, здалося, несло нестерпним болем: «Будь-ласка, поможіть мені, ось чому я вам написав. Ви єдиний, хто це може».

— Ну, я не знаю, хто це написав, — нарешті проказав Френсіс недбалим і абсолютно буденним тоном, — але в цієї людини точно проблеми з орфографією.

Джуліан розсміявся. Я зрозумів, що він не мав ані найменшої гадки про те, що лист справжній.

Френсіс узяв аркуші в руки й замислено погортав їх. Він пригальмував на передостанньому (той мав трохи інакший колір, ніж решта) і перевернув його.

— Здається, що… — і тут він замовк.

— Що здається? — люб’язно підхопив Джуліан.

Френсіс продовжив не одразу.

— …тому, хто це писав, не завадило б поміняти стрічку для друкарської машинки. — Але на думці в нього (і в мене) явно було не це спостереження. Адже коли він перегорнув той трохи відмінний аркуш паперу, ми обидва з жахом побачили, що на звороті це виявився фірмовий бланк із шапкою готелю Excelsior, у якому Банні та Генрі зупинялися під час перебування в Римі.

Пізніше Генрі, схопившись за голову, переповідатиме нам, що Банні за день до загибелі просив купити йому новий канцелярський набір. Набір коштував багато, білосніжний папір, англійський імпорт — найкраще з канцтоварів, що можна було придбати в місті.

— Якби ж тоді я його купив, — побивався він. — Банні десяток разів його канючив. Та я, бачте, подумав, що в цьому немає великого сенсу…

Аркуш із Excelsior не був настільки щільним або білим. Генрі вважав — і, мабуть, слушно, — що Банні дістався дна коробки і, покопавшись на письмовому столі, знайшов оцей — приблизно такого самого розміру, — перегорнув його й скористався зворотом.

Я намагався на нього не дивитись, але він постійно впадав мені в поле зору. Палац, зображений блакитними чорнилами, летючий курсив, схожий на шрифт у меню італійських ресторанів. Блакитний кант на аркуші. Помилитися неможливо.

— Сказати вам правду, — промовив Джуліан, — я навіть його не дочитав. Очевидно, що зловмисник душевно нездоровий. Я не беруся стверджувати, звичайно, але мені здається, що автор тексту — інший студент. А як вам здається?

— Просто не уявляю, щоб його написав викладач, якщо це маєте на увазі, — відповів Френсіс, перегортаючи той самий аркуш назад.

Ми не дивились один на одного. Я точно знав, про що він думає. «Як би нам його вкрасти? Як нам його звідси винести?»

Щоб відволікти Джуліана, я підійшов до вікна.

— Чудовий сьогодні день, скажіть? — промовив я, стоячи спиною до них обох. — Мені аж не віриться, що менш ніж місяць тому ще лежав сніг…

Я щось там лепетав, мало звертаючи увагу на власні ж слова, і боявся обернутися назад.

— Так, — ввічливо погодився Джуліан, — так, надворі просто чудово.

Та його голос долинув не з того боку, звідки я чекав. Професор тепер стояв трохи далі, біля книжкової шафи. Озирнувшись, я побачив, що він одягає пальто. Із виразу Френсісового обличчя мені стало зрозумілим, що спроба поцупити папірець не вдалася. Він стояв упівоберта й стежив за Джуліаном краєчком ока; на якусь мить, коли Джуліан відвернувся, щоб відкашлятися, мені здалося, настане та сама зручна мить, коли нам удасться задумане, але тільки Френсіс устигнув підчепити краєчок аркуша, як Джуліан знову стояв до нас обличчям, і довелося зробити вигляд, нібито Абернаті просто поправляє їх на столі, щоб вони не посипалися додолу.

Джуліан усміхнувся до нас на порозі:

— Ну що, хлопчики, ходімо?

— Звісно, — з переграним ентузіазмом