Донна Тартт - Таємна історія

— Як це взагалі пов’язане з усім іншим? Не збагну. — Я спілкувався з його спиною.

— Я й сам цього не дуже розумію, — сказав він, оцінюючи збалансованість трояндового куща, а потім прибравши ще одну стеблину в його центрі. — Хіба що не існує нічого аж надто важливого. Останні півроку це чудово довели. Нещодавно ще здавалося важливим знайти одну-дві речі, що мали значення. От і все.

Із цими словами він почав віддалятися.

— Он там, — звернувся він до мене, — нормально виглядає чи ще трохи прорідити по центру?

— Генрі, — звернувся я до нього, — послухай мене.

— Не хочу перестаратися, — туманно проказав він, — а це було потрібно зробити ще місяць тому. Стебло пускає сік, якщо його обкарнати так пізно. Але краще пізніше, ніж ніколи. Так же кажуть?

— Генрі, прошу! — Я готовий був розридатися. — Що з тобою? Ти збожеволів? Хіба ти не бачиш, що відбувається?

Він підвівся, обтрусив руки об штани.

— Мені час у дім.

Я дивився, як він вішає секатор на кілок і йде. Нарешті, подумалося мені, от зараз він розвернеться і щось скаже, попрощається або щось інше. Але не сказав. Просто зайшов усередину. І за ним зачинилися двері.

У квартирі Френсіса було темно, і світло пробивалося всередину крізь вузькі, мов леза, шпарини опущених жалюзі. Він спав. У помешканні стояв кислуватий і тютюновий водночас запах. У склянці з джином плавали недопалки. Лакове покриття нічного столика біля ліжка прикрашав надутий пузирем чорний опік.

Я трохи підняв жалюзі, щоби впустити більше сонця. Френсіс потер очі й спершу назвав мене не моїм іменем, але потім одразу впізнав.

— А, — промовив він, заклопотаний і блідий, неначе альбінос, — це ти. Чого прийшов?

Я йому нагадав, що ми домовлялися провідати Чарльза.

— Який сьогодні день?

— П’ятниця.

— П’ятниця. — Він знов упав на подушку. — Терпіти не можу п’ятниці. А ще середи. Нещасливі дні. Скорботна таємниця вервиці[222]. — Френсіс лежав у ліжку, вп’явшись очима в стелю. А тоді промовив: — У тебе немає передчуття, ніби має статися щось справді жахливе?

Мене його слова збентежили.

— Ні, — немов обороняючись, сказав я, хоча це було далеко від істини. — А що, по-твоєму, має статися?

— Ну, не знаю, — не ворухнувшись, відповів він. — Може, я помиляюся.

— Тобі варто повідчиняти вікна, — порадив я. — А то тут смердить.

— Мені байдуже. Я на ніс не чую. Синусит. — Він апатично пошукав навпомацки сигарети на тумбочці. — Господи, в мене така депресія. Я не перенесу зараз нового побачення з Чарльзом.

— Мусимо.

— Котра година?

— Майже одинадцята.

Він трохи помовчав, а потім проказав:

— Послухай, у мене є ідея. Пообідаймо. А потім поїдемо до нього.

— Усе одно переживатимемо весь цей час.

— Давай запросимо Джуліана. Він точно прийде.

— Навіщо ти хочеш його запросити?

— У мене депресія. А його я завжди радий бачити. — Френсіс перевернувся долілиць. — Або не запрошуватимемо. Не знаю.

Джуліан відчинив двері. Точніше, спочатку ледве прочинив після першого мого стуку. А потім побачив нас. Френсіс із порога запросив його на обід.

— Звісно, я з превеликим задоволенням. — Він розсміявся. — Слухайте, який же дивний ранок сьогодні. Надзвичайно дивний. Я вам про все розповім по дорозі.

Надзвичайно дивні, за словами Джуліана, речі виявлялися напрочуд буденними. Із власної волі він настільки обмежив своє спілкування із зовнішнім світом, що пересічні новинки видавалися йому вкрай химерними: банкомати, наприклад, або якісь штуки в супермаркетах типу сухих сніданків у формі вампірів чи йогуртів у бляшанках, які не треба тримати в холодильнику. Нам усім подобалося слухати про ці його пригоди під час вилазок у двадцяте сторіччя, тож ми з Френсісом наполягли, щоб він розповів.

— Так отож, до мене щойно приходив секретар філологічного відділення, — промовив він. — І приніс із собою листа на моє ім’я. Ви ж знаєте, в них на кафедрі літератури є такі коробки для вхідної та вихідної кореспонденції, там можна залишати якісь повідомлення або забирати адресовану вам пошту. Сам я ними ніколи не користувався. Усі, з ким я маю хоч найменше бажання спілкуватися, знають, де мене знайти. Оцей лист, — він показав на нього, конверт лежав розпечатаний на столі поруч із окулярами для читання, — на моє ім’я, але він якось потрапив у скриньку для пана Морза, а той зараз у творчій відпустці. Цього ранку його син приходив по батькову пошту і знайшов адресований мені конверт.

— А про що ж лист? — подався вперед Френсіс. — Від кого він?

— Від Банні, — коротко відповів Джуліан.

Кинджал яскравого жаху прохромив моє серце. Ми, приголомшені, дивилися на Джуліана. Той усміхнувся, взявши драматичну паузу, щоб наш подив міг розквітнути повною мірою.

— Ну, ви ж розумієте, що насправді він не від Едмунда, — промовив він. — Це фальшивка, ще й не дуже розумна. Текст надруковано на машинці, на ньому немає ані підпису, ані дати. Це ж не робить його більш правдоподібним, так?

— На машинці? — нарешті опанував себе і зміг заговорити Френсіс.

— Так.

— У Банні не було друкарської машинки.

— Ну, він був моїм студентом чотири роки й жодного разу не здав мені жодної друкованої роботи. Наскільки мені відомо, він узагалі не знав, як користуватися машинкою. Не знав же?

— Ні, — погодився Френсіс, справді замислившись над питанням. — Ні, не знав. Мабуть, ви праві.

Я підтримав Френсіса, хоча знав, як і він, що насправді Банні був у курсі того, як користуватися друкарською машинкою. Своєї в нього не було, так. Та він часто позичав її у Френсіса або ходив у бібліотеку, де користувався старими механічними машинками з липкими клавіатурами. Але факт, про який ми дружно промовчали, полягав у тому, що взагалі ніхто з нас ніколи не здавав друкованих робіт Джуліанові. На це існувало одне просте пояснення. На клавіатурі з латинськими буквами неможливо набрати грецький текст. І попри те, що в Генрі десь завалялася мініатюрна портативна машинка з грецьким алфавітом, яку він придбав під час канікул у Міконосі, нею він усе одно ніколи не користувався, бо, за його словами, розкладка клавіш дуже сильно відрізнялася від звичної і в нього йшло п’ять хвилин, щоб набити власне ім’я.

— Жахливий розіграш, просто жахливий, — проказав Джуліан. — Навіть не уявляю, кому могла спасти на думку така ідея.

— І довго він пролежав у скриньці? — спитав Френсіс.

— А от це вже інша річ, — промовив Джуліан. — Його могли туди вкинути в будь-який момент. Секретар стверджує, що син пана Морза не перевіряв своєї пошти з березня. А це означає, що його могли підкинути навіть учора. —