Донна Тартт - Таємна історія

пару днів позаощаджувати. В абстракції це була непогана ідея, але вона принесла мені страшенне мордування, коли я облишив своє химерне підводне існування та виринув на поверхню жорсткої тисняви з шумом та світлом. Світ навколо бряжчав різкою какофонією; усюди в густому павутинні тріщин старих мармурових тротуарів пробивалася соковита зелень, пагони й ростки бур’янів; білі плити з прожилками горбатилися й надимались після суворих січневих морозів, що за століття накопичили в собі чималі сили. Свого часу їх, ці мармурові хідники, поклав один мільйонер, що проводив літо в Північному Гемпдені, а в двадцятих роках викинувся з вікна будинку на Парк-авеню. За горами супилося темне сланцювате небо. В атмосфері відчувався тиск, насувався дощ, уже скоро. На білих фасадах горів червоний квіт герані, лютий і нестерпний на крейдяному тлі.

Я повернув на Вотер-стріт, що бігла на північ повз будинок Генрі, а коли підходив до нього ближче, то помітив темну постать у саду на задньому дворі. «Ні», — подумав я.

Але це був він. Колінкував із відром води й ганчіркою. Наблизившись, я зрозумів, що він мив не плитку доріжки, як мені здалося спочатку, а сам трояндовий кущ. Зігнувся над ним і ретельно протирав кожен листочок, немов якийсь шалений садівник із «Аліси в Дивокраї».

Мені здавалося, що от-от він має припинити роботу, але Генрі й далі займався своїм. Тож я пройшов у хвіртку й гукнув його:

— Генрі, а що ти робиш?

Він спокійно поглянув на мене, анітрохи не здивувавшись моїй появі.

— Павутинні кліщі, — пояснив він. — Весна була дуже волога. Я двічі кропив, але найкраще змивати їхні яйця вручну.

Він кинув ганчірку у відро. І я відзначив, не вперше за останній час, як добре він виглядає, як зникли його заціпенілість і сум, а він став поводитися розслабленіше та природніше. Ніколи раніше я не думав, що Генрі можна назвати красенем (мені взагалі здавалося, що тільки формальний стиль рятував його від того, щоб вважатися дуже посереднім на вигляд), але зараз у не такому скутому, не такому стриманому в рухах Генрі проявилися тигряча впевнена грація, прудкість і невимушеність, яким я міг тільки дивуватися. На чоло йому впало пасмо волосся.

— Це Рейн-де-Віолетт, — махнув він на трояндовий кущ. — Прекрасний давній сорт. Виведений у 1860 році. А це — Мадам Ісаак Перейра. Її квіти пахнуть малиною.

Я спитав:

— Камілла тут?

Його обличчям майнула якась емоція або зусилля її приховати.

— Ні. — Він повернувся до роботи. — Коли я пішов, вона все ще спала. Не хотів її розбудити.

Мене шокували такі інтимні слова про неї в його виконанні. Плутон і Персефона. Я поглянув на його спину, рівну, мов у пастора, і спробував уявити їх разом. Його великі білі руки з квадратної форми нігтями.

Раптом Генрі спитав:

— Як справи в Чарльза?

— Нормально, — після ніякової паузи відповів я.

— Мабуть, скоро повертається додому?

На даху гучно залопотів брудний брезент. Генрі й далі працював. У своїх темних штанях із підтяжками навхрест по білій сорочці він трохи скидався на аміша[221].

— Генрі! — гукнув його я.

Він не подивився на мене.

— Генрі, це не моя справа, але, чесно, сподіваюся, ти знаєш, що робиш. — Я витримав паузу, очікуючи на якусь відповідь, але так і не дочекався. — На відміну від мене, ти не бачив Чарльза. Не думаю, що ти усвідомлюєш, у якій він зараз формі. Спитай у Френсіса, якщо не віриш мені. Навіть Джуліан це помітив. Я намагався тобі пояснити, але, здається, ти мене не розумієш. Він не в собі, і ані я, ані Камілла не знаємо, що може бути, коли він повернеться додому. Навіть не впевнений, чи він зможе жити сам. Тобто…

— Пробач, — перебив мене Генрі, — ти не подав би мені той секатор?

Ми довго мовчали. Нарешті він підвівся й сам його взяв.

— Гаразд, — приємним голосом промовив він. — Забудь.

Дуже старанно він розсунув стеблини та обрізав одну посередині під косим кутом, намагаючись не зачепити більшу поруч.

— Та що, в біса, коїться з тобою? — Мені не вдавалося контролювати свій голос. На задній двір виходили вікна помешкання на верхньому поверсі. Я чув голоси людей, які слухали радіо та ходили по квартирі. — Чому ти все всім так ускладнюєш?

Він навіть не озирнувся. Я вихопив секатор із його рук і пожбурив його геть, так що він теленькнув об цеглу.

— Відповідай мені! — прокричав я.

Ми довго не зводили один з одного поглядів. За окулярами його очі виглядали незворушними і яскраво-блакитними.

— От скажи мені… — нарешті промовив він.

— Що? — мене налякала прискіпливість його погляду.

— У тебе ж не виникає багато емоцій щодо інших людей, правда?

Мене ця заява приголомшила.

— Що ти верзеш? — обурився я. — Звісно, виникає.

— Точно? — Він повів бровою. — Мені так не здається. Але байдуже, — проказав він після тривалої напруженої паузи. — У мене теж.

— До чого ти ведеш?

Він знизав плечима.

— Ні до чого. От хіба що моє життя переважно було дуже черствим і безбарвним. Мертвим, я хотів сказати. Світ завжди здавався мені порожнім місцем. Я не вмів одержувати задоволення від найпростіших речей. Почувався мертвим, чим би не займався. — Він струсив бруд із рукавів. — А потім усе змінилося. Тієї ночі, коли я вбив людину.

У мене відвисла щелепа. І, треба визнати, я перелякався на тих неприкритих словах про щось, що в спільних бесідах, за загальною домовленістю, завжди позначалося кодами, умовними слівцями, сотнею різноманітних евфемізмів.

— Це стало найважливішою ніччю в моєму житті, — спокійно вів далі він. — Бо змусило робити те, чого я завжди прагнув найбільше.

— А саме?

— Жити не замислюючись.

У жимолості гучно дзижчали бджоли. Він повернувся до свого трояндового куща, проріджуючи дрібніші гілочки нагорі.

— Раніше я був паралітиком, хоч і не здогадувався про це. Бо багато думав і мало жив у реальному світі, а не власній голові. Рішення давалися тяжко. Ніби сповитий по руках і ногах.

— А тепер?

— А тепер, — відповів він, — а тепер я знаю, що можу робити все, що завгодно. — Генрі підвів погляд. — І, якщо я не помиляюся, ти відчуваєш щось схоже.

— Я не розумію, про що ти.

— Ет, а мені здається, розумієш. Той приплив сили, захоплення, впевненості, контролю. Те раптове відчуття всіх багатств світу. Його нескінченних можливостей.

Він говорив про ущелину. І, на мій превеликий жах, я збагнув, що по-своєму він мав рацію. Жахливо це чи ні, а я не міг заперечити, що вбивство Банні надало всім іншим подіям яскравості кольорового кіно. І хоча ця нова ясність