Донна Тартт - Таємна історія

момент у цих останніх словах. (О Боже, о Боже, як я міг послухати його?) Як мінімум зі швидкістю подій він не помилився. Не збігло й доби, коли Банні вже був мертвий. Ні, я не штовхав його з кручі — тоді це чомусь здавалося важливим, — але, зрештою, це вже ні грама не важило.

Я все ще намагався відігнати найчорнішу з усіх моїх думок, один уже натяк на яку пацючими лапками шкрібся в мене на душі та накликав паніку. Чи планував Генрі перетворити мене на цапа-відбувайла, якби його план зазнав невдачі? Якщо так, то навіть гадки не маю, як він це збирався зробити, але сумнівів не лишалося: якби він цього прагнув, то спосіб знайшовся б. Більша частина всього, що мені було відоме, приходила до мене через другі руки. Так багато того, що мені було відоме, приходило до мене виключно від нього. Страх скільки ж усього я взагалі міг не знати, якщо вже розбиратися по суті. Хоч безпосередня небезпека, вочевидь, і відступила, де гарантія, що вона не вирине повторно, за рік, чи двадцять, чи п’ятдесят? Із телевізора я знав, що в убивства немає строку давності. Знаходяться нові докази. Повторно відкриваються кримінальні справи. Про це постійно пишуть у газетах.

Надворі все ще було темно. Під стріхами цвірінькали птахи. Я відкрив шухляду стола й порахував залишки снодійних пігулок: гарненьких таблеток, схожих на цукерки, яскравих на аркуші для друкарської машинки. Їх усе ще багато. Мені точно вистачить. (Чи полегшало б пані Коркоран, якби вона знала цей поворот долі: вкрадені в неї медикаменти вбивають убивцю її сина?) Так легко вкинути їх у горло. Але постоявши, прокліпавшись у яскравому світлі нічника, я раптом відчув, як на мене напливла відраза, потужна, ніби напад нудоти. Хай яким моторошним здавався теперішній морок, я боявся пожертвувати ним заради мороку постійного, його набубнявілих драглів — бездонного болота. Його тінь — тупий жах — я бачив на обличчі Банні, коли світ перевернувся, життя вибухнуло зграєю ворон і небо порожньо розгорнулося над його животом, наче білий океан. А потім — ніщо. Гнилі пеньки, мокриці в опалому листі. Твань і темінь.

Я лежав на ліжку. У грудях кволо скакало серце, воно повстало проти мене — цей жалюгідний м’яз, що, хворий і клятий, бився об ребра. По шибках стікали цівочки дощової води. Газон на вулиці промок і перетворився на багно. Коли зійшло сонце, я розгледів у слабкому досвітньому світлі, що хідник ущерть заполонили дощові черви: тендітні, неприємні, вони сотнями сліпо звивалися на темній від дощу тротуарній плитці.

Під час вівторкового заняття Джуліан згадав, що розмовляв із Чарльзом по телефону.

— Ваша правда, — підтвердив він, — з голосу можна сказати, що йому зле. Нетвердий голос, плутані слова. Вам теж так здалося? Мабуть, він просто на заспокійливих? — Джуліан усміхнувся, перебираючи папери. — Сердешний Чарльз. Я спитав його, де Камілла, хотів перекинутися з нею кількома словами, але так і не збагнув, що він мені хотів сказати. А сказав він ось що (і тут його голос змінився, — наслідуючи Чарльзів, міг би припустити чужинець; але це був-таки голос Джуліана — виховане муркотіння трошки вищого, ніж зазвичай, тону, оскільки, навіть мімікруючи під когось, він не міг суттєво змінити мелодику власного голосу), щонайсумнішим голосом, між іншим, сказав: «Вона ховається від мене». Звісно ж, він марив. Мені це навіть видалося по-своєму милим. Тому, щоб його звеселити, я промовив: «Ну, тоді ти маєш заплющити очі, порахувати до десяти, і вона повернеться».

Джуліан розсміявся.

— Та він на мене розсердився. Такий чарівний, чесно. «Ні, — проказав Чарльз. — Не повернеться». — «Але ж ти мариш», — пояснив я йому. «Ні, — не погодився він, — не марю. Це не сон. Це реальність».

Лікарі не могли розібратися, що із Чарльзом не так. Вони спробували два різні антибіотики за тиждень, та інфекція — що б то не було — не піддавалася. З третього разу вийшло трохи успішніше. Френсісу, коли він ходив провідувати його в середу та четвер, сказали, що Чарльзові вже краще і що наступного тижня його зможуть виписати, якщо все йтиме добре.

У п’ятницю близько десятої, після чергової безсонної ночі, я вирушив до Френсіса. Паркий, похмурий ранок, у теплових хвилях якого вже мерехтіли дерева. Я почувався змученим та виснаженим. Гаряче повітря бриніло від гудіння ос та дзижчання газонокосарок. У небі пищали й парами носилися серпокрильці.

Розболілася голова, і я шкодував, що не взяв сонцезахисних окулярів. Із Френсісом ми домовились аж на десяту тридцять, але в кімнаті панувала така розруха, я не прав уже кілька тижнів і не міг робити нічого складнішого від лежання на безладній, просяклій потом постелі та намагання пропускати повз вуха баси сусідського магнітофона, що гупали по стінах. На галявині перед Трапезною Джад і Френк зводили якусь велетенську вутлу модерністичну конструкцію, тому від самого раннього ранку тут уже стукали молотки та свердлили електродрилі. Мети цього будівництва я не знав (а люди говорили різне: декорації для вистави, скульптура, пам’ятник Grateful Dead у подобі Стоунгенджу), та коли я вперше побачив його з вікна, все ще дезорієнтований фіориналом, то перша думка, яка мене чорним ірраціональним жахом захлинула від споглядання опор, що характерно спиналися вгору з трави, була: «Шибениці. Ставлять шибениці. Перед Трапезною когось повісять»… Галюцинація тривала тільки мить, але по-своєму в’їлась і вряди-годи давала про себе знати під різними кутами освітлення. Знаєте, як на тих обкладинках романів жахів у м’яких палітурках: дивишся з одного боку й бачиш усміхненого хлопчика-блондина, повернеш інакше — і на тебе вже щириться череп, охоплений полум’ям. Отак і ця конструкція, буденна, дурнувата й абсолютно нешкідлива, зате перед світанням чи, наприклад, у сутінках світ навколо кудись зникав і переді мною поставала шибениця, середньовічна, чорна, з птахами, що нарізали в небі низькі кола над головою. А вночі вона відкидала свою довгу тінь на мій неспокійний сон, якщо я на нього взагалі міг розраховувати.

Загалом кажучи, проблема полягала в тому, що я приймав забагато таблеток. Стимулятори я час від часу мішав з антидепресантами, оскільки останні хоч уже й не приносили міцного сну вночі, зате ефективно «підвішували» вдень, так що я блукав у постійних присмерках. Про немедикаментозний сон тепер узагалі не йшлося. Він перетворився на казку, якусь давню дитячу мрію. Заспокійливі в мене скінчувались, і хоча я міг розраховувати на поповнення свого запасу в Клоука, чи Брема, чи кого-небудь іншого, я все одно вирішив їх