Донна Тартт - Таємна історія

з-за столу. Ми двоє пішли з кабінету, не промовивши ні слова. Дивно про це згадувати зараз, адже ми бачилися востаннє.

У коридорі ми з Генрі не розмовляли. Повільно випливли надвір, відвертаючи очі один від одного, немов незнайомці. Коли я спускався сходами, то він стояв біля підвіконня на майданчику й невидющим, сліпим поглядом дивився на вулицю.

Коли Френсіс побачив вираз мого обличчя, то враз запанікував.

— О ні, о Боже мій, — видихнув він. — Що сталося?

Я довго нічого не міг відповісти на його запитання.

— Джуліан усе побачив, — пояснив я.

— Що?

— Він побачив бланк. Тепер папір у Генрі.

— Як він його дістав?

— Джуліан сам віддав.

Френсіс був у захваті.

— Віддав? Віддав Генрі листа?

— Так.

— І нікому не скаже?

— Ні, не думаю.

Його вразила понурість у моєму голосі.

— Так а в чім тоді справа? — пронизливо спитав він. — Ви ж його дістали, правда? Усе окей. Тепер усе гаразд. Правильно ж?

Я вдивлявся у вікно кабінету Джуліана з автомобіля.

— Ні, — промовив я, — ні, не думаю, що гаразд.

Багато років тому у своєму старому записнику я залишив такі рядки: «Одна з найбільш привабливих рис Джуліана — це його нездатність бачити будь-кого чи будь-що в істинному світлі», — а нижче іншими чорнилами донотував: «Можливо, це й одна з моїх найкращих якостей також (?)»

Мені завжди було складно говорити про Джуліана, не романтизуючи його образу. Багато в чому я любив його найбільше, а тому відчував спокусу прикрашати його, лестити, фактично винаходити його наново. Гадаю, це тому, що Джуліан і сам постійно винаходив людей та події навколо заново, наділяючи їх добротою, мудрістю, хоробрістю й шармом там, де не було насправді й сліду цих якостей. Це одна з тих причин, через які я любив його: за те втішне світло, у якому він мене бачив, за ту особистість, якою я був поруч із ним, за те, ким він мені дозволяв бути.

Тепер мені було б легко впасти в протилежну крайність. Я міг би сказати, що таємницею Джуліанового шарму було його залучення до спілкування молодих людей, котрі воліли почуватися кращими за інших; що в нього дивний дар перемішувати їхню меншовартість із манією величі та зверхності. Я також міг би сказати, що займався він цим не з альтруїстичних мотивів, а через бажання втілити якісь свої егоїстичні імпульси. Мабуть, у мене вийшло б докладно все це розписати з достатньою точністю. Але жодне з моїх пояснень не висвітлило б фундаментальної загадки цієї особи або тих причин, чому (навіть у руслі подальших подій) мене досі не відпускає жадання бачити в ньому лиш старого мудреця, який вийшов назустріч по пустельній дорозі та зробив магічну пропозицію здійснити всі бажання, — це моє найперше враження про нього.

Та навіть у казках ці добрі шляхетні дідусі зі своїми приголомшливими дарунками не завжди ті, за кого себе видають. Тепер мені мало б бути не так уже й складно прийняти цю думку, але чомусь усе інакше. Понад усе на світі я хотів би вам сказати, що після розповіді Генрі про те, що ми накоїли, обличчя Джуліана розбилося на друзки. Я хотів би вам сказати, що він опустив голову на стіл і проридав, проридав через Банні, через хибні повороти змарнованого життя, через свою сліпоту, через те, що раз по раз відмовлявся визнати очевидне.

І річ у тім, що мене ятрить неймовірна спокуса сказати, що саме так він і вчинив, дарма що не поруч із нами, але це була б відверта неправда.

Джорджеві Орвеллу, гострий погляд якого проникав за блиск соціальних та інших штучних фасадів, випадало кілька разів зустрічатись із Джуліаном, і той йому не сподобався. Своєму другові він написав: «Коли знайомишся із Джуліаном Морроу, то складається враження, ніби це людина, до якої можна відчувати тільки надзвичайну симпатію й теплоту. Але те, що ти вважаєш його “азійським спокоєм”, насправді, гадаю, машкара велетенської байдужості. Він звертає до тебе обличчя, в якому обов’язково відображується твоє власне, чим створює ілюзію теплоти та глибини, а насправді цей відбиток крихкий і поверхневий. Ектон [певно, Гарольд Ектон, який дружив з обома й тоді саме приїхав у Париж] зі мною не погоджується. Але я не думаю, що йому можна довіряти».

Я багато міркував про цей пасаж, а також над однією ремаркою, що її якось кинув не хто інший як Банні: «А знаєте, — сказав тоді він, — Джуліан схожий на тих людей, які в коробці з цукерками визбирають свої улюблені шоколадки, а решту покинуть». З першого погляду, це загадкова теза, але мені не вдається придумати кращої метафори на позначення Джуліанової особистості. А ще слова Банні перегукуються із заявою Жоржа Лафорґа, котрий мене якось нею приголомшив, коли я вкотре в його присутності підносив Джуліана до небес. «Із Джуліана, — коротко підсумував він, — ніколи не вийде першокласного науковця тому, що він здатний бачити речі лише з вибіркових позицій».

Я силкувався йому заперечити й поцікавився, що негаразд із вибірковим підходом, якщо при ньому вся увага приділяється тільки двом речам: Мистецтву і Красі. Лафорґ мені відказав: «У любові до Краси немає нічого поганого, та Краса, якщо не єднається з чимось більш значущим, завжди поверхнева. І мова не про те, що ваш Джуліан концентрує увагу на певних піднесених аспектах; проблема в тому, що він свідомо нехтує іншими, не менш важливими речами».

Дивно, та, переказуючи вам події тих днів, я тримав себе в руках, щоб не сентиментальничати, я боявся виставити Джуліана таким собі святим. Іншими словами — сфальсифікувати. Просто хотілося хоч якось пояснити наше обожнювання його. Знайти щось значніше, ніж моя фатальна схильність зображувати цікавих людей хорошими. І я знаю, що раніше казав, ніби він бездоганний, та бездоганним він не був, абсолютно. Він міг бути й дурнуватим, марнославним, відстороненим, навіть жорстоким, але ми все одно любили його. Попри все.

Наступного дня Чарльза виписали з лікарні. Попри запрошування Френсіса пожити трохи в нього, Маколі наполіг, щоб ми відвезли його додому. У нього позападали щоки, він сильно схуд і заріс волоссям. Здавався понурим і депресивним. Ми не схотіли йому розповідати про те, що сталося.

На Френсіса було шкода дивитися. Було видно, що він переживає за Чарльза й розчарований його ворожістю й нетовариськістю.

— Хочеш, пообідаємо?

— Ні.

— Давай. Зганяємо в Brasserie.

— Я не голодний.

— Буде класно. Я тобі візьму на десерт якийсь рулет. Ти ж їх так любиш.

Ми поїхали до