Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

великих надій. Деякі групи м’язів можуть залишитись паралізованими. Ви мене розумієте?

Цього разу Адам, як видно, уже й не чекав відповіді, бо спинився лише на мить.

— Я мушу особливо наголосити ще одну обставину. Ця операція робиться біля самого мозку. Вона може спричинитися до смерті пацієнта. Крім того, є велика небезпека занести інфекцію. Доктор Бернем і я докладно обговорили всі «за» й «проти» і дійшли згоди. Особисто я беру на себе відповідальність рекомендувати операцію. Але хочу, щоб ви зрозуміли: це радикальний захід. Це крайній захід. Це величезний ризик.

Адам замовк, і в тиші було чути, як двічі чи тричі хрипко вдихнув і видихнув Хазяїн. Потім промовив рипучим голосом:

— Оперуйте.

Він обрав крайній захід, величезний ризик. Але мене це не здивувало.

Адам запитливо дивився на Люсі Старк, ніби чекаючи від неї підтвердження. Вона відвела від нього очі й поглянула на чоловіка, що вже стояв біля вікна й видивлявся на чорний лужок. Якусь хвилю вона озирала його зсутулені плечі, тоді обернулася до Адама Стентона. І, стискаючи на колінах руки, повільно кивнула головою. Потім прошепотіла:

— Так… так…

— Ми почнемо зараз же,— сказав Адам.— Я вже розпорядився все підготувати. Особливої потреби в негайній операції немає, але, на мій погляд, так буде краще.

— Оперуйте,— озвався од вікна рипучий голос. Та Хазяїн не обернувся навіть тоді, коли за Адамом Стентоном зачинилися двері.

Я знову взявся до журналів, але перегортав сторінки надзвичайно обережно, ніби не смів жодним звуком порушити болісну тишу, що запала в кімнаті. Ця тиша тривала довго, і я все роздивлявся дівчат у купальних костюмах, баских коней, прекрасні краєвиди, шереги ставних свіжолицих юнаків з вітально піднесеними руками і в розмаїтих сорочках, детективні історії в шести фотографіях з розгадкою на наступній сторінці. Та всі ті картинки не захоплювали моєї уваги, і всі вони були однакові.

Нарешті Люсі Старк підвелася з крісла. Підійшла до вікна, в яке втупився Хазяїн. Торкнулась його ліктя. Він одсунувся, й не озирнувшись на неї. Але Люсі взяла його за руку, потягла, і він майже одразу скорився й пішов за нею. Вона привела його назад до крісла у ситцевому чохлі.

— Сядь, Віллі,— мовила дуже тихо.— Сядь і відпочинь.

Він опустився в крісло. Люсі повернулася на своє місце.

Тепер Хазяїн дивився на неї, а не на штучні дрова в каміні. Нарешті сказав:

— Він одужає.

— Дай боже,— озвалася вона.

Хвилини дві-три він мовчав, і далі дивлячись на неї. Потім люто промовив:

— Одужає, неодмінно одужає.

— Дай боже,— повторила Люсі і подивилася на нього так, що він зрештою відвів очі.

Я був уже ситий по зав’язку тим сидінням. Отож підвівся, вийшов у коридор і попростував до чергової сестри.

— Чи не можна б приготувати каву та сендвічі для губернатора з дружиною? — запитав я.

Сестра пообіцяла подбати, щоб усе те подали, та я попросив не нести до приймальні, а лишити в неї на столі: я, мовляв, сам заберу. Потім я знову спустився у вестибюль. Сейді була ще там, зачаїлась у сутіні. Я розповів їй про операцію і пішов. Нагорі я потинявся коло стола чергової на поверсі, поки принесли каву та сендвічі, а тоді взяв тацю і повернувся з нею до приймальні.

Одначе й принесений харч не пожвавив похмурого настрою в кімнаті. Я присунув до Люсі низький столик з чашкою кави та сендвічем на тарілці. Вона подякувала, відламала від сендвіча шматочок і разів два чи три піднесла його до рота, але, як я бачив, він од того анітрохи не поменшав. А кави трохи випила. Я поставив чашку кави та сендвіч перед Хазяїном. Він звів на мене невидющий погляд і сказав: «Дякую, Джеку». Та до їжі і з чемності не доторкнувся. Лише взяв чашку з кавою, кілька хвилин тримав її в руці, але я так і не побачив, щоб він бодай надпив з неї. Просто тримав у руці.

Я з’їв сендвіч, випив чашку кави. І вже наливав собі другу, коли Хазяїн нахилився й поставив свою чашку, розхлюпавши трохи кави на столик.

— Люсі,— мовив він.— Люсі!

— Що? — відгукнулася вона.

— Ти знаєш… знаєш, що я зроблю? — Він подався вперед і, не чекаючи відповіді, сказав: — Я назву нову лікарню його ім’ям. Томовим. Лікарня й медичний центр Тома Старка. Вона носитиме його ім’я і…

Люсі повільно хитала головою, і він не докінчив.

— Усе це нічого не варте,— мовила вона.— Ну невже ти не розумієш, Віллі? Викарбувати чиєсь ім’я на камені… Надрукувати в газеті… І всяке таке. Ой Віллі, та він же був моїм дитям, нашим малим хлопчиком, а оте все нічого не варте, анічогісінько не варте, невже ти не розумієш?

Хазяїн знов угруз у крісло, і в кімнаті запала та сама похмура тиша. І коли я повернувся, однісши на стіл чергової сестри тацю з посудом та нез’їденими сендвічами,— то був привід вийти,— тиша стояла в повному розпалі. Було двадцять хвилин на шосту.

О шостій прийшов Адам. Обличчя його було сіре й заклякле. Хазяїн підвівся й стояв, дивлячись на Адама, але ні він сам, ні Люсі не озивалися й звуком.

Нарешті Адам сказав:

— Він житиме.

— Дяка богові,— видихнула Люсі.

Та Хазяїн і далі пильно дивився на Адама.

Адам витримав його погляд. Тоді сказав:

— Спинний мозок пошкоджений.

Я почув, як перехопило подих Люсі, обернувся й побачив, що голова її впала на груди.

Хазяїн у першу мить наче й не чув нічого. Потім звів руки перед грудьми й розчепірив пальці, ніби хотів щось ухопити.

— Ні! — вигукнув він.— Ні!

— Пошкоджений,— сказав Адам. Тоді додав: — Мені дуже жаль, губернаторе.

І вийшов з кімнати.

Хазяїн дивився на зачинені двері, потім поволі опустився в крісло. Він і далі не відводив погляду від дверей; очі його викотилися, на чолі проступили краплі поту. Потім він рвучко випростався, і з грудей у нього вихопився хрипкий стогін. То був безтямний, болісний, надсадний звук, що йшов із темних тваринних глибин його великого вгрузлого у крісло тіла.

— О-о-о! — простогнав він. І потім знову: — О-о-о!

Люсі Старк дивилася на нього. Він усе так само не відводив погляду від дверей.

А тоді знов почувся стогін:

— О-о-о!

Люсі встала з крісла і підійшла до Хазяїна. Вона нічого не сказала. Просто стала поруч