Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

Як видно, вона весь час отиралася десь там у вестибюлі — може, сиділа на лаві в темному кутку, і я її не помітив.

— Чого ж ви ще не пугукнули, щоб мене вдарив грець, та й по всьому? — поцікавився я.

— Як там? — запитала вона, схопивши мене за рукав.

— Кепсько. Йому перебили в’язи.

— Є якась надія?

— Доктор Стентон каже, що є, але усмішками при цьому не цвіте.

— Що вони думають робити? Оперувати?

— От-от має прилетіти на консультацію ще одне світило, з балтіморської клініки Джонса Гопкінса. Тоді вони підкинуть монету й знатимуть, що робити.

— Ну, а як він говорив? Так, ніби надія реальна? — Вона й досі не пускала мого рукава.

— А звідки мені знати? — раптом розсердився я і висмикнув рукав з її пальців.

— Як про щось дізнаєтеся… ну, коли з’явиться той лікар… ви мені скажете? — попросила вона сумирно, і рука її мляво впала.

— Якого біса ви не їдете додому, а шастаєте тут, наче привид? Їхали б додому.

Вона похитала головою, так само сумирно.

— Ви ж хотіли, щоб йому обламали роги, а тепер втратили спокій і сон. Чому ви не їдете додому?

Сейді повільно похитала головою.

— Я почекаю,— сказала вона.

— Ви ганчірка,— відрубав я.

— Скажете мені,— промовила вона,— коли про щось дізнаєтеся.

Я й відповідати на це не став, а пішов геть і, піднявшись нагору, знов приєднався до того самого товариства. Там нічого не змінилося.

Невдовзі прийшла сестра і повідомила, що літака чекають в аеропорту хвилин через тридцять-сорок. Трохи згодом вона прийшла знову й сказала, що мене просять до телефону.

— Хто? — спитав я її.

— Якась жінка,— відповіла сестра,— але ім’я вона не назвала.

Я зміркував, хто то міг бути, і, коли взяв трубку на столі чергової на поверсі, моє припущення підтвердилось. То була Анна Стентон. Вона терпіла скільки могла. Вона не хапала мене за рукав, тому що була за кілька миль від мене, в своїй квартирі, але голос її робив трохи не те саме. Я сказав їй що знав і відповів по кілька разів на одні й ті самі запитання. Вона подякувала і вибачилася, що потурбувала мене. Їй треба було знати, сказала вона. Цілий вечір вона дзвонила мені в готель, сподіваючись, що я от-от повернуся, а вже тоді подзвонила в лікарню. Їй просто не було більш до кого вдатися. Коли вона подзвонила й просто спитала, їй не сказали нічого певного.

— Ну і от, розумієш…— закінчила вона,— розумієш, я мусила викликати тебе.

Я сказав: так, розумію,— поклав трубку й пішов назад коридором. У приймальні не було нічого нового. І нічого нового не було майже до четвертої години, аж доти, доки Хазяїн, що вгруз у ситець крісла, втупивши очі в штучні поліна, рвучко підвів голову, наче собака, що дрімав на килимку й раптом зачув більш нікому не чутний звук. Та Хазяїн не дрімав. Він чекав того звуку. Якусь мить він напружено дослухався, потім підхопився на ноги.

— Їдуть! — вигукнув він рипучим голосом.— Їдуть!

Тоді і я почув далеке завивання сирени мотоциклетного ескорту. Отже, літак прилетів.

За кілька хвилин прийшла сестра й сповістила, що доктор Бернем уже з доктором Стентоном. Чи скоро вони дійдуть якогось висновку, сестра сказати не могла.

Відтоді як Хазяїн уперше почув звук сирени, він уже не сідав. Спершу стояв посеред кімнати й, нашорошивши вуха, прислухався, як виє, то затихаючи, то гучнішаючи, сирена, потім чекав звуку ходи в коридорі. Не сів він і тепер. А почав ходити сюди й туди по кімнаті. То йшов до вікна і, розсмикнувши ситцеві завіси, виглядав на чорний лужок і далі, туди, де, мабуть, тьмяно світився в тумані самотній вуличний ліхтар. То простував назад до каміна й круто повертався на підборах, зсуваючи килимову доріжку. Руки його були зчеплені за спиною, а голова із звислим чубом похмуро хилилась додолу й злегка похитувалася з боку в бік.

Я знову гортав ілюстровані журнали, одначе важка хода, нервова і все ж таки розмірена, ятрила якийсь закуток моєї пам’яті. Я дратувався, як дратуєшся, коли в голові крутиться невиразний спомин, а ти його ніяк не вловиш. Нарешті я пригадав, що воно таке. То був звук важкої ходи — туп-туп, туп-туп,— за благенькою стінкою в тісній кімнатці провінційного готелю. Оце воно й було.

Він і далі так ходив, коли чиясь рука повернула ручку дверей з того боку. Та, ледь зачувши той звук, за першим же шарудінням руки на дверях, він крутнув головою туди й завмер, мов пойнтер у стойці. І Адам, зайшовши до кімнати, враз опинився в лабетах його погляду.

Хазяїн облизнув нижню губу, але стримав запитання.

Адам зачинив за собою двері й ступив кілька кроків уперед.

— Доктор Бернем оглянув пацієнта,— мовив він,— і передивився рентгенівські знімки. Його діагноз цілком збігається з моїм. Який діагноз — ви знаєте.— І замовк, ніби чекаючи, чи не скаже хто чогось.

Але ніхто нічого не сказав, навіть і взнаки не дав, і погляд Хазяїна тримав його так само чіпко.

— Є два можливі способи лікування,— повів далі Адам.— Один консервативний, другий радикальний. Консервативний спосіб — удатися до витягнення, накласти гіпсову пов’язку й чекати, чим усе закінчиться. Радикальний спосіб — негайне оперативне втручання. Я хочу наголосити, що це дуже складний вибір, він вимагає спеціальних медичних знань. Тому я хотів би, щоб ви з’ясували собі ситуацію якомога повніше.

Він знову помовчав, але ніхто й не ворухнувся, і чіпкий погляд лишався на ньому.

— Як ви знаєте,— заговорив він знову, і в голосі його з’явилися лекторські нотки й професійна чіткість,— знімок збоку показав перелом і зміщення п’ятого й шостого шийних хребців. Але рентген не показує стану м’яких тканин. Тому ми поки що не знаємо нічого про стан самого спинного мозку. Ми можемо дізнатися про це тільки хірургічним шляхом. Якщо під час операції виявиться, що спинний мозок пошкоджено, пацієнт на все життя залишиться паралізований, бо мозкова тканина не відновлюється. Але можливо, що на мозок тільки тисне зміщений хребець. У такому разі ми можемо вдатися до ламінектомії і усунути цей тиск. Важко передбачити, наскільки дійовим буде таке втручання. Можливо, ми відновимо частину функцій, а можливо, й усі. Певна річ, не слід покладати на операцію надто