Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

Вона нічого на це не сказала, тільки стояла й дивилася на нього, а тим часом кров відпливла від його обличчя, і вся його постать ніби осіла під тягарем важкої плоті. Потім Люсі запитала:

— Мені можна його побачити?

Нічого не відповівши, Хазяїн повернувся до свого крісла і сів. А тоді поглянув на мене.

— Проведи її до триста п’ятої палати,— звелів він. Голос його звучав сухо й знуджено, наче він відповідав у залі чекання на дурні запитання якогось подорожнього про розклад поїздів.

Я провів Люсі до триста п’ятої палати, де під білим простирадлом лежало нерухоме, мов колода, тіло з широко розкритим ротом, з якого вихоплювалося хрипке, надсадне дихання. Вона не одразу підійшла до ліжка. Спершу зупинилась у дверях і дивилася звідти. Я подумав, що зараз вона заточиться, і простиг руку підтримати її, але Люсі встояла на ногах. Потім вона підійшла до ліжка й боязко торкнулася тіла. Вона приклала долоню до правої ноги, над самою кісточкою, і так тримала її, ніби могла тим дотиком викликати чи передати якусь силу. Тим часом медсестра, що стояла з другого боку ліжка, нахилилася витерти з чола пацієнта рясні крапельки поту. Люсі Старк ступила крок чи два до узголів’я ліжка і, дивлячись на сестру, простягла руку. Сестра вклала в неї салфетку, і Люсі сама витерла Томові чоло та скроні. Потім віддала салфетку сестрі й пошепки мовила: «Дякую». На простому, непримітному доброму обличчі вже не молодої сестри з’явилася професійна співчутлива усмішка, так наче на мить сяйнуло світло в убогій, але затишній кімнаті.

Та Люсі дивилася не на те обличчя, а вниз, на обличчя з широко розкритим ротом, що судомно хапав і видихав повітря. Там не було й проблиску світла. І трохи згодом, коли сестра сказала, що доктор Стентон ненадовго відлучився, а тільки-но повернеться, вона дасть нам знати, ми повернулися до приймальні, де сидів Хазяїн, відкинувши важку голову на квітчастий ситець.

Люсі сіла в інше квітчасте крісло (ті ситцеві чохли на кріслах, вазони з квітами, акварелі в простих дерев’яних рамках, камін зі штучними дровами надавали кімнаті затишного, веселого вигляду) і похнюпила очі, лише вряди-годи позираючи на Хазяїна, а я примостився на канапі під стіною і взявся гортати ілюстровані журнали, з яких довідався, що світ поза нашим тихим куточком нітрохи не змінився.

Близько половини дванадцятої прийшов Адам і сказав, що літак з лікарем із Балтімора, викликаним для консультації, змушений був сісти через туман і вилетить далі, тільки-но відновиться видимість.

— Туман! — вигукнув Хазяїн і підхопився з крісла.— Туман! Подзвоніть йому… подзвоніть йому і скажіть, хай негайно прилітає, туман там чи не туман.

— Літак не може летіти в тумані,— зауважив Адам.

— Подзвоніть, скажіть йому… що той хлопець отам… той хлопець тут у нас… що це мій син…— Голос його не затих. Він просто урвався з таким звуком, наче раптом спинилося зі скреготом щось страшенно важке, і Хазяїн утупився в Адама Стентона поглядом, сповненим обурення й глибокого осуду.

— Доктор Бернем прилетить, як тільки буде змога,— холодно відповів Адам. А тоді, витримавши обурений і осудливий погляд Хазяїна, сказав: — Губернаторе, я думаю, вам не завадило б прилягти, трохи відпочити.

— Ні,— хрипко відказав Хазяїн.— Ні.

— Від того, що ви позбавляєте себе відпочинку, однаково ніякої користі. Ви тільки даремно виснажуєтесь. Ви ж нічого не можете вдіяти.

— Вдіяти…— проказав за ним Хазяїн.— Вдіяти…— І стиснув руки в кулаки, неначе хотів ухопити щось у повітрі, але від його дотику воно розтануло й зникло.

— Я дуже радив би вам відпочити,— тихо, майже лагідно сказав Адам. Тоді повернувся й запитливо поглянув на Люсі.

Вона похитала головою.

— Ні, докторе,— мовила майже пошепки.— Я почекаю. Теж…

Адам кивнув головою і вийшов. Я встав і подався слідом за ним.

Наздогнав його я уже в коридорі.

— Що там з ним? — спитав я.

— Погано,— відказав він.

— Що саме погано?

— Він непритомний і паралізований,— сказав Адам.— Кінцівки зовсім безживні. Всі рефлекси втрачено. Береш його за руку, а вона як желе. Ми зробили рентгенівський знімок черепа, і він показав перелом і зміщення п’ятого й шостого шийних хребців.

— Де це воно в біса?

Адам простяг руку й поклав пальці мені на шию.

— Отут.

— Тобто в нього зламана шия?

— Так.

— Я думав, від цього вмирають.

— Здебільшого вмирають,— сказав він.— А якщо тріщина трохи вище, то неминуче.

— Він має якісь шанси?

— Так.

— Тільки вижити чи одужати?

— Одужати. Чи майже одужати. Але це тільки шанси.

— Що ж ти думаєш робити?

Він подивився мені у вічі, і я побачив, що його власне обличчя виглядає не набагато краще, ніж якби йому самому перебили в’язи. Воно було бліде й змарніле.

— Важко вирішити,— сказав він.— Мені треба подумати. Не хочу говорити про це зараз.— А тоді відвернувся від мене й пішов по натертому паркету коридора, що блищав у м’якому світлі, мов темний лід.

Я повернувся до кімнати, де серед ситцю, акварелей і квіткових вазонів сиділи одне проти одного Люсі Старк і Хазяїн. Час від часу Люсі підводила очі від зчеплених на колінах рук з набряклими голубуватими венами і поглядала на чоловікове обличчя. Хазяїн ні разу не зустрівся з нею очима — він не відводив погляду від каміна, де холодно жевріли штучні дрова.

Десь після першої години ночі прийшла сестра і сповістила, що туман розвіявся і доктор Бернем знову в дорозі. Коли він прилетить, нас повідомлять. І вона пішла.

Хазяїн хвилину чи дві сидів мовчки, а тоді сказав мені:

— Спустися вниз і подзвони в аеропорт. Запитай, яка в них там погода. І хай перекажуть Ласунові, щоб їхав сюди на повній швидкості. І Мерфі теж хай скажуть: на повній швидкості. Богом присягаюся! Богом…— І божба, не знати до кого звернена, урвалася на півслові.

Я пройшов коридором і спустився на перший поверх до телефонних кабін, щоб переказати ті безглузді настанови Ласунові й Мерфі. Ласун і так гнав би як скажений, та й Мерфі — лейтенант, командир мотоциклетного ескорту,— розумів, що його послано туди не для забавки. Проте я подзвонив в аеропорт, довідався, що туман розвіюється, бо знявся вітер, і переказав розпорядження для Мерфі.

Коли я вийшов з кабіни, переді мною стала Сейді.