Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

— Залишайтеся — розбагатієте,— мовив я.

— Я давно могла б розбагатіти,— сказала вона,— гребучись у цій купі. Якби захотіла.

Атож, вона могла б. Одначе не розбагатіла. Принаймні наскільки мені було відомо.

— Отак…— Вона роздушила недокурок у попільниці.— Я йду звідси.— І звела на мене очі, немов спонукаючи мене щось сказати.

Я нічого не сказав, лише похитав головою.

— Думаєте, не піду? — запитала вона.

— Думаю, не підете.

— Ну то побачите, хай вам чорт.

— Ні,— сказав я і знову похитав головою.— Нікуди ви не підете. У вас хист до цього діла, як у риби до плавання. А де ви бачили, щоб риба не бажала плавати?

Сейді хотіла була щось відповісти, але передумала. Хвилини зо дві ми мовчки сиділи в сутінках.

— Годі витріщатися на мене,— звеліла вона.— Хіба я не казала вам забиратися? Чому ви не йдете додому?

— Чекаю Хазяїна,— сухо відказав я.— Він…— І раптом я згадав.— То ви ще не знаєте, що сталося?

— А що?

— З Томом Старком.

— Не завадило б, щоб хтось обламав йому роги.

— Вже обламали,— сказав я.

— Давно б так.

— Та ні, сьогодні йому добряче перепало. Останнє, що я почув,— він був непритомний. Хазяїна викликали до роздягальні.

— Що з ним? — запитала Сейді.— Щось серйозне? — І аж подалася вперед.

— Він був непритомний. Це все, що я знаю. Мабуть, одвезли до лікарні.

— А не сказали, що з ним? І Хазяїнові не сказали? — допитувалася вона, нахиляючись до мене через стіл.

— Та вам що за клопіт? Самі ж казали, не завадило б обламати йому роги, а тепер, коли він дістав своє, ви так розхвилювалися, наче закохані в нього.

— Ха,— мовила Сейді,— як смішно.

Я поглянув на годинник.

— Хазяїн затримується. Певне, поїхав супроводити грозу захисту до лікарні.

Вона якусь хвилю сиділа мовчки, втупивши очі в стіл і кусаючи губу. Потім зненацька встала, підійшла до вішалки, надягла пальто, настромила на голову капелюха й рушила до дверей. Я повернув голову й дивився на неї. Біля дверей вона зупинилася і, тримаючись за ручку, сказала:

— Я йду і хочу замкнути двері. Та й взагалі, думаю, вам краще буде посидіти в своєму власному кабінеті.

Я підвівся і вийшов у приймальню. Сейді захряснула двері, а тоді, не озвавшись до мене й словом, швидко перейшла кімнату і зникла в коридорі. Я стояв і слухав лункий стукіт її підборів по мармуровій підлозі, аж поки він, поступово віддаляючись, завмер удалині.

Тоді я зайшов у свій кабінет, сів біля вікна й задивився на довгі пасма річкового туману, що, мов пальці, простягалися над дахами будинків.

Та коли задзвонив телефон, я вже не споглядав романтичний вечірній краєвид повитого туманом міста, а сидів біля лампи з зеленим абажуром, схилившись над своєю акуратною і заспокійливою податковою циферією. То була Сейді. Вона сказала, що дзвонить з університетської клініки й що Том Старк і досі не опритомнів. Хазяїн теж там, але вона його не бачила. Проте, як вона зрозуміла, він хотів, щоб я приїхав.

Отже, Сейді помчала туди. Причаїлася десь там в антисептичному затінку.

Я облишив акуратну й заспокійливу податкову циферію і вийшов на вулицю. Зупинившись біля прилавка вуличної закусочної, з’їв сендвіч і випив чашку кави, а тоді поїхав до лікарні. Хазяїна я знайшов у приймальні. Він був сам і вигляд мав досить похмурий. Я спитав про Тома й дізнався, що він тепер у рентгенівському кабінеті, але нічого певного сказати ще не можуть. Ним опікується доктор Стентон, а ще один фахівець має прилетіти з Балтімора для консультації.

Потім Хазяїн сказав:

— Я хочу, щоб ти поїхав по Люсі. Треба їй бути тут. Думаю, туди до них ще не дійшла вечірня газета.

Я сказав, що поїду, і рушив до дверей.

— Джеку,— покликав він.

Я обернувся.

— Ти там якось обережно їй скажи,— попросив він.— Ну, знаєш… підготуй її, чи що.

Я сказав, що все зроблю, і пішов. Скидалося на те, що справи кепські, коли Люсі треба до цього підготувати.

І, їдучи по шосе назустріч незчисленним фарам машин, що поспішали на суботній вечір до міста, я думав, яка то буде весела робота готувати Люсі до прикрої звістки. Про те саме я думав, і йдучи старою цементованою доріжкою до білого будинку з тьмяно освітленими вікнами. А потім, коли стояв у вітальні, в оточенні різьбленого горіха, червоного плюшу, стереоскопічних листівок та малярійних облич у рамах, і готував Люсі до прикрої звістки, то було справді аж ніяк не весело.

Але вона витримала удар. Він вразив її в самісіньке серце, але Люсі витримала.

— О боже,— мовила вона тихо. О боже мій.— А потім, з пополотнілим, закляклим обличчям, попросила: — Заждіть хвилину. Я візьму пальто.

Ми сіли в машину й поїхали до міста. Дорогою не розмовляли. Один раз я почув, як вона сказала: «О боже мій»,— але зверталася не до мене. Я подумав, що то вона молиться,— колись Люсі вчилася у невеличкому баптистському коледжі в червоноземній глушині, і там молитва була в шані,— отож звичка могла й зберегтися.

Не стало веселіше й тоді, коли я привів Люсі у лікарняну приймальню, де сидів Хазяїн. Він важко повернув голову на квітчастому ситці високої спинки крісла й подивився на Люсі, мовби на чужу. Вона не підійшла до нього, а спинилася посеред кімнати й запитала:

— Як він?

У відповідь очі Хазяїна спалахнули, і він рвучко підхопився з крісла.

— Слухай,— мовив він,— усе гаразд… усе буде гаразд. Затям собі!

— Як він? — знову запитала Люсі.

— Кажу ж тобі… кажу ж тобі, все буде гаразд,— відповів він різким голосом.

— Це ти кажеш,— мовила вона.— А що кажуть лікарі?

В обличчя Хазяїнові вдарила кров, і я почув, як він важко дихає, перше ніж відповісти.

— Ти сама цього хотіла. Сама казала. Ти ж казала, що краще б він помер на твоїх очах. Сама цього хотіла. Але…— Він ступив крок до Люсі.— Але він тебе обведе. З ним усе гаразд. Ти чуєш? З ним усе буде гаразд.

— Дай-то боже,— тихо мовила Люсі.

— Дай! Дай! — закричав Хазяїн.— 3 ним і так усе гаразд, уже й тепер. Він міцний