Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

І знов почувся стогін, але то вже востаннє. Не відводячи погляду від дверей і тяжко дихаючи, Хазяїн відкинувся в кріслі. Так він сидів хвилини три-чотири. Потім Люсі покликала:

— Віллі.

Він уперше звів очі на неї.

— Віллі,— сказала вона,— треба йти.

Він підвівся з крісла, і я узяв з канапи їхні пальта. Тоді подав пальто Люсі, а вона допомогла одягтися Хазяїнові. Я не втручався.

Вони рушили до дверей. Хазяїн тримався дуже прямо й дивився просто перед себе, а Люсі підтримувала його під руку, і якби хто побачив їх отак, то міг би подумати, що вона вміло й тактовно веде сліпого. Я відчинив їм двері, а тоді пішов уперед сказати Ласунові, щоб запускав мотор.

Я ще стояв там, коли Хазяїн сів у машину і Люсі за ним. Це мене трохи здивувало, одначе я не засмутився, що її повезе Ласун. Незважаючи на каву, я мало з ніг не падав.

Повернувшись до лікарні, я зайшов у кабінет Адама. Він уже збирався додому.

— То що там? — спитав я.

— Те, що я сказав,— відповів він.— Пошкоджено спинний мозок. Це означає параліч. Прогноз такий: деякий час кінцівки будуть зовсім безживні. Потім м’язовий тонус відновиться. Але руки й ноги ніколи вже не діятимуть. Фізіологічні функції організму відбуватимуться неконтрольовано. Наче в немовляти. На шкірі утворюватимуться пролежні. Він стане вразливий до інфекцій. Порушаться й дихальні функції. Збільшиться небезпека пневмонії. Здебільшого саме вона рано чи пізно добиває таких хворих.

— Як я розумію з твоїх слів, то чим раніше, тим краще,— сказав я і подумав про Люсі Старк.

— Може, й так,— стомлено мовив Адам. Його вже аж хитало. Він надяг пальто і взяв свій портфель.— Тебе підвезти?

— Дякую, я з машиною,— відказав я. Тоді мій погляд упав на телефон на його столі.— Та коли можна, я ще подзвоню. Замок я потім заклацну.

— Гаразд,— сказав Адам і ступив до дверей.— Добраніч,— додав він і вийшов.

Я набрав місто, потім Аннин номер і сповістив її про наслідки операції. Вона сказала, що це жах. «Який жах»,— кілька разів повторив її розгублений, схвильований голос. Потім подякувала й поклала трубку.

Я вийшов з кабінету. Лишалася ще одна справа. Я спустився у вестибюль. Сейді і досі була там. Я розповів їй. Вона сказала, що діло кепське. Я погодився.

— Непереливки буде Хазяїнові,— мовила вона.

— Непереливки буде Люсі, ще й як з біса непереливки,— заперечив я,— бо то ж їй доведеться нянчитись із немовлям. Пам’ятайте про це, коли висловлюватимете свої дармові співчуття.

Чи то Сейді надто стомилася, чи то ще з якоїсь причини, але вона навіть не визвірилась на мене. Я запропонував одвезти її до міста. Вона сказала, що теж приїхала своєю машиною.

— Ну, тоді я їду додому й засну навіки,— промовив я і пішов, залишивши її у вестибюлі.

Коли я вийшов до машини, на обрії вже займався холодний голубий світанок.

Нещасливий випадок стався в суботу надвечір. Операцію зробили в неділю перед світанком. Розв’язка настала в понеділок. То був останній понеділок перед Днем подяки.

Того дня події наростали поступово, а потім ураз завершилися навальним фіналом, подібно до того як великий вантаж розриває останню линву й летить шкереберть. Бувши свідком тих подій, я спершу добачав у них певну логіку, хоча в деякі хвилини вона ніби зникала, але потім, коли події, дедалі нагромаджуючись, повернули до розвʼязки я міг уловити хіба що поодинокі, ледь помітні ознаки їх зумовленості й нерозривності. І оте зникнення логіки, оте враження, ніби подіями і людьми керують якісь незбагненні для мене імпульси, надавало всьому, що відбувалося, нереального характеру, неначе то був сон. І лише згодом, коли настала розв’язка, коли все скінчилося, до мене повернулось відчуття реальності,— а власне, далеко згодом, коли я спромігся зібрати розрізнені частки головоломки і скласти їх у цілісну картину. Та це й не дивно, бо, як відомо, реальність не є суттю події як такої, а лише відношенням цієї події до подій минулих і майбутніх. Тут ми начебто приходимо до парадоксу: реальність події, що сама собою нереальна, зумовлюється іншими подіями, які самі собою також нереальні. Одначе він тільки доводить те, що й належить довести: все полягає в спрямуванні. І живемо ми лише тоді, коли усвідомлюємо цей принцип, бо від нього залежить наша особиста ідентичність.

У понеділок я прийшов на роботу рано. Цілу неділю я відсиплявся і встав, тільки щоб устигнути з’їсти сякий-такий обід та подивитися в кіно якусь муру, а о пів на одинадцяту знову був у ліжку. Отож з’явився на роботу з відчуттям душевної свіжості, що його завжди дає довгий міцний сон.

Я заглянув до кабінету Хазяїна. Він ще не приїхав. Але, поки я там стояв, зайшла одна з дівчат з великим підносом, повним телеграм.

— Усе співчуття з приводу сина,— сказала вона.— Кінця немає.

— І не буде цілий день,— зауважив я.

Справді-бо, я знав, що кажу. Кожний свіжоспечений політик, кожний клерк з окружної управи, кожний марнолюбний підлабузник у штаті, що не знайшов часу прочитати повідомлення у недільній газеті, читав його в сьогоднішньому ранковому випуску й надсилав телеграму. Надіслати таку телеграму було однаково що помолитися. Важко сказати, чи буде з молитви якась користь, але шкоди напевне не буде. Ті телеграми являли собою частину системи. Як ото подарунок на весілля дочці впливового політика чи квіти на похорон поліцая. Частиною системи було й те, що квіти — коли вже про це зайшла мова — постачала крамниця Антоніо Джусто. Дівчина в крамниці вела у спеціальній папці облік усіх замовлень з нагоди похорону поліцая, а після похорону Тоні брав ту папку й звіряв прізвища зі своїм генеральним списком навіки осиротілих друзів небіжчика, і якщо твоє прізвище було в генеральному списку, то горе тобі, якщо його не виявлялося в папці замовлень до похорону Мерфі, причому йшлося не про якийсь там букетик запашного горошку. Той Тоні був добрий приятель Малюка Даффі.

Не хто інший, як Малюк Даффі, і з’явився в кабінеті, тільки-но звідти вискочила, майнувши спідничкою, дівчина з підносом. Він заплив, несучи на обличчі професійний скорботно-співчутливий вираз трунаря, та, з’ясувавши, що Хазяїна немає, трохи пожвавішав, блиснув зубами й спитав:

— Як воно мелеться?

Я сказав, що мелеться непогано.

— Хазяїна не бачили? — запитав він.

Я похитав головою.

— Ой-ой,— мовив