Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

він, і на обличчі його, мов якимсь чаром, знову з’явилися скорбота і співчуття.— Оце горе. Те, що я завжди називаю трагедією. Такий хлопець. Такий добрий, щирий хлопець, безхитра душа. Атож, трагедія, інакше й не скажеш.

— Можете на мені не практикуватися,— відрубав я.

— Таке горе Хазяїнові,— сказав він і похитав головою.

— Побережіть свій запал, поки він приїде.

— А де він?

— Не знаю.

— Я ще вчора намагався з ним побачитись,— сказав Малюк,— але в Особняку його не було. Мені сказали, що не знають, де він, додому він не повертався. Вдень він заїжджав до лікарні, але я його там уже не застав. І в готелі його не було.

— Ви, як я бачу, ревно шукали,— зауважив я.

— Атож,— підтвердив Малюк.— Я хотів сказати, як ми йому співчуваємо, я і всі наші хлопці.

До кабінету зайшов Келвін Сперлінг із сільськогосподарської комісії і з ним ще кілька наших. У них на обличчях також була жалоба, поки вони побачили, що Хазяїна немає. Тоді вони відчули себе вільніше й почали жувати гумку.

— А може, його сьогодні й не буде,— висловив припущення Сперлінг.

— Буде,— впевнено заявив Даффі.— Це не виб’є його з колії. Хазяїн — залізна людина.

Надійшло ще двійко наших, а за ними — Моррісі, що замінив Х’ю Міллера на посту генерального прокурора, коли той подав у відставку. Сигарний дим густішав.

Один раз на порозі з’явилася Сейді, поклала руку на одвірок і обвела поглядом ту картину.

— Привіт, Сейді,— озвався до неї один з «хлопців».

Вона не відповіла. Постояла ще хвильку, озираючи товариство, годі мовила: «Боже ти мій»,— і пішла собі. Я почув, як грюкнули двері її кабінету.

Я обійшов стіл Хазяїна, зупинився біля вікна і поглянув униз. Уночі пройшов дощ, і тепер трава, листя віргінських дубів і навіть мох на деревах легенько лисніли в блідому світлі сонця, а в мокрому бетоні кручених під’їздів та доріжок виднілися невиразні, ледь видимі відображення. Увесь світ — голі віти інших дерев, що вже скинули листя, дахи будинків та й саме небо — був блідий, чисто вмитий і прояснілий, мов обличчя людини, що довго хворіла, а тепер почуває себе краще і має надію одужати.

Не скажу, що точно таке обличчя було в Хазяїна, коли він зайшов, проте деяке уявлення про його вигляд цей начерк дає. Воно було не дуже бліде, але блідіше, ніж звичайно, і шкіра на щелепі начебто трохи обвисла. У двох чи трьох місцях впадали в око порізи від бритви. Під очима залягли сірі кола, схожі на синці, що вже майже зійшли. Та очі були ясні.

Він пройшов по м’якому килиму приймальні безгучно і якусь хвилину стояв у дверях, ніким не помічений. Балачка не затихла — вона згасла на півслові. Запало коротке німе замішання — усі похапцем напинали відкладені вбік похоронні личини А тоді, уже в личинах, хоча й напнутих у поспіху сяк-так, обступили Хазяїна і заходилися потискати йому руку. Казали, що прийшли сказати, як вони йому співчувають. «Ви ж знаєте, Хазяїне, як ми всі, хлопці, до вас ставимося». Він сказав, дуже тихо: так, він знає. І ще сказав: так, так, він дякує.

Потім він рушив до стола, і хлопці відкотилися в боки, як хвилі з-під носа корабля, коли він відходить від причалу і гвинт робить перші оберти. А він став біля стола й узявся перебирати телеграми, побіжно проглядаючи їх і упускаючи з руки.

— Хазяїне…— озвався хтось.— Хазяїне, ці телеграми… вони свідчать… свідчать, як до вас ставиться народ.

Він нічого не сказав.

У цю мить до кабінету зайшла секретарка з новою купою телеграм. Вона поставила піднос на стіл перед Хазяїном. Той втупив у неї важкий погляд. Потім поклав руку на купу жовтих папірців, одсунув їх і промовив рівним безвиразним голосом:

— Забери це лайно.

Дівчина забрала те лайно.

Усе видовище враз злиняло. Хлопці потяглися з кабінету до своїх обертових крісел, що їх того ранку ще й трохи не нагріли. Рушив до дверей і Малюк, але Хазяїн покликав його:

— Постривай, Малюк, я маю щось тобі сказати.

Малюк повернувся.

Я вже теж ішов до дверей, та Хазяїн зупинив і мене.

— Я хочу, щоб ти був при цьому,— мовив він.

І я сів в одне з крісел під стіною. Малюк умостився у великому зеленому шкіряному кріслі обіч стола, закинув ногу на ногу, так що мало не лускала матерія, яка обтягувала його гладкі стегна, а тоді встромив у свій довгий мундштук сигарету, закурив і став чекати.

Хазяїн не квапився. Перш ніж звести очі на Малюка Даффі, він на довгу хвилю заглибився в роздуми. Та далі все пішло швидко.

— Контракту з Ларсоном не буде,— сказав він.

Коли Малюкові одпустило дух, він пробелькотів:

— Хазяїне… Хазяїне… не можна так, Хазяїне.

— Ні, можна,— мовив Хазяїн, не підвищуючи голосу.

— Не можна, Хазяїне. Усе вже залагоджено, Хазяїне.

— Ще не пізно все розлагодити,— сказав Хазяїн.— Зовсім не пізно.

— Хазяїне… Хазяїне…— розпачливо волав Малюк, і попіл сигарети падав на його білу накрохмалену сорочку.— Ви ж пообіцяли Ларсонові, не можна ламати обіцянку. Він славний хлопець, не можна з ним так… Ви ж людина слова, Хазяїне.

— Своє слово Ларсонові я можу забрати назад,— сказав Хазяїн.

— Не можна… не можна вам зректися свого слова, Хазяїне. Тепер уже ні. Вже не можна зректися…

Хазяїн рвучко встав зі свого крісла за столом. Пильно дивлячись на Малюка, він сказав:

— Я можу зректися достобіса всяких речей.

Запала тиша. Хазяїн вийшов з-за стола.

— Оце і все,— мовив він тихо й хрипло, майже пошепки.— І можеш сказати своєму Ларсонові, хай хоч на стіну лізе.

Малюк підвівся. Кілька разів він розтуляв рота, облизував губи й начебто хотів щось сказати, але щоразу його коштовні золоті мости знов ховалися в посірілому обличчі.

Хазяїн підійшов до нього.

— Ларсонові скажеш сам,— мовив він.— Ларсон твій приятель, то ти йому й скажеш.— Він тицьнув Малюкові в груди твердим вказівним пальцем.— Атож, він твій приятель, і коли ти йому про це казатимеш, можеш покласти руку на його плече.

І Хазяїн посміхнувся. Я аж ніяк не чекав од нього посмішки. Одначе то була холодна й недобра посмішка. Вона мовби скріплювала печаткою сказане.

Малюк почвалав геть. Він не завдав собі клопоту спинитись і зачинити двері,