Agrafena - Примхлива мрія, Agrafena

Розділ 51

Жахіття! Спробувала піднятися, але нічого не вийшло. Ноги (ще навіть подумки не можу назвати їх лапами) роз'їхалися в різні боки, і я знову впала на живіт. Боже мій, невже я тепер не зможу ходити? 

Мій болісний стогін прорізав тишу зали. Сльози навернулися на очі, а в горлі з'явився ком, який заважав дихати, і це лише посилювало паніку. 

Ще одна спроба піднятися знову завершилася невдачею. Ще одна — той самий результат. Повітря катастрофічно не вистачало, і я почала задихатися.

– Віка! – Пашка впав біля мене на коліна і обійняв за шию. – Заспокойся!

– Рід, відійди негайно!

– Зейлі...

– Я сказав: "Відійди", поки вона не задихнулася! Сила альфи ще нестабільна, зараз ти можеш лише нашкодити.

Павло загарчав, але швидко підвівся і поступився місцем своєму начальникові. Я цього майже вже не бачила, кривава завіса застилала очі, у вухах дзвеніло. Останні крихітки кисню в легенях закінчувалися, а горло категорично відмовлялося пропускати хоч трохи повітря.

– Дівчинко, подивися на мене, – як крізь товщу води долинув чоловічий голос. – Подивися. На. Мене.

Я спробувала, але нічого не побачила, окрім густого туману перед собою.

– Слухай мене, – продовжив спокійний голос, – слухай свого альфу, вовченя. Слухай та виконуй наказ ватажка. 

Потім у приміщенні стало тихо, але все той же безпристрасний голос продовжував звучати уже у мене в голові: «Слухайся старшого, вовченя. Не поспішай, спокійно та повільно піднімися».

Голос огортав, змушував слухати його і робити те, що він наказує. Тіло саме підкорялося наказам, ніби й без моєї свідомої участі.

Я підвелася на тремтячих лапах і зітхнула. Хоч і не дуже впевнено, але стою. Вдихнула більше повітря, яке, як я трохи заспокоїлася, знову стало надходити в мої легені.

«Озирнися, дівчинко. Ти бачиш, хто з тобою поряд?».

Слухняно оглядаюсь. Навпроти мене два вовки. Обидва набагато більші за мене, тому що мені доводиться дивитися на них знизу вгору. 

«Підійди».

Роблю крок, потім ще один і ще.

Щось дивне відчуваю, жадібно втягую носом незрівнянний аромат, що притягує: терпкий і свіжий, ніжно-пряний і водночас медово-солодкий.

Цієї миті я усвідомлюю, що поруч зі мною моя пара. Ось цей вовк, який дивиться на мене лагідно і начебто нічим не відрізняється від іншого. Звір, запах якого зводить з розуму, змушує моє серце битися швидше. Я впевнено подолала кілька метрів, які залишилися до нього.

Моя пара, мій чоловік, мій улюблений перевертень. Спалахнуло непереборне бажання обійняти його, притулитися всім тілом, пропустити крізь пальці його довгу шовковисту шерсть, і голова пішла обертом, світ захитався.

Людська форма повернулася разом з одягом, який був на мені до перетворення. Напевно, це сталося не без допомоги Верховного.

І ось мої руки обхоплюють потужну шию сніжно-білого звіра, пальці заплутуються в його густому теплому хутрі.

Тепер я точно знаю, що відчував Павло, коли зрозумів, що я його половинка. Не можу зрозуміти, як він стільки часу стримувався, щоб не перекинути мене через плече і не віднести у свій барліг. Пардон, у лігво. Тому що зараз в мене одне бажання – замкнути свого благовірного подалі від усього жіночого населення, не важливо, нашого світу чи будь-якого з тисячі світів.

– Задушиш альфу, омега неврівноважена, – пробурчав Верховний, який теж перетворився на людину і докірливо дивився на мене.

А Пашка просто танув. Вперше я обіймала його у вигляді вовка, і йому це дуже подобалося. Він навіть забурчав, як ситий задоволений котяра.

– Рід, – суворо сказав Зейлі, – припиняй.

Я тільки міцніше вчепилася за хутряну шубу, а Павло жалібно подивився на свого голову.

– Ні, – непохитно відрізав Верховний. – Годі вже. Ваша родина і так мене скоро до божевілля доведе.

Щойно Павло встиг обернутися людиною, як ще один наш родич увірвався до зали.

– Доню! – заголосила свекруха, хапаючи мене в міцні обійми. Я тільки пискнула здавлено. – Ти жива, моя дівчинко? З тобою все гаразд?

Слідом за дружиною у приміщенні з'явився глава родини Креарідісів.

– Так! – гаркнув Верховний, відкриваючи портал прямо посеред зали. – Геть звідси всі! Гарес і Рід, на вас чекаю завтра. А ти, красуне, щоб через три дні була тут. Що завмерли? Мені довго ще чекати, поки ви заберетеся?

Та з величезним задоволенням! Я найперша метнулася до порталу, подалі від головного начальника.

І через кілька секунд ми всі опинилися в нашій з Пашкою спальні.

– Рід, – свекор махнув рукою у бік дверей, – іди дізнайся, чи все спокійно.

Павло кивнув і швидко вислизнув із кімнати. Анастасія знову обійняла мене і притиснула до своїх грудей.

– Дочко, як же ти мене налякала, – докірливо пробурчала свекруха, – ледве серце не вискочило, коли тебе потягли за дерево.

Як же шкода, що моя мати зовсім не така, як Анаїд.

– Цей придурок Ромадовський теж перевертень? – акуратно вивернулася з міцних обіймів і потягла свекрушку до диванчика, на який ми з нею й впали. – Як він зв'язався з антрацитовими?

– Ні, не перевертень, просто звичайний ідіот, – з досадою сказала Анаїд. – Не знаю, це випадково так вийшло, або вони щось помітили у поведінці хлопця, але запропонували йому заманити тебе до того дерева. А він і радий був нашкодити тобі. Сам про це сказав.

– Я забула про обережність, – засмучено промовила я, – якби не аварія, то...

У спальню зайшов Павло і мовчки глянув на матір.

– Що? – ми всі подивилися на нього.

– Хлопці з поліції кілька годин сиділи в нас удома, – стримано відповів мій чоловік, – на тебе чекали. Ти щось зламала тому хлопцю.

– Шкода, не шию! Нічого, що він допомагав викрасти мою невістку?

– Він це заперечує. Каже, що просто розмовляв зі знайомою дівчиною і навіть не знає, хто її викрав і навіщо.

– Гад який! – обурилася я.

– Тимдор відпустив Христину та Ганну додому, як тільки поліціянти поїхали.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍