Володимир Кільченський - Присмак волі

розбирати мотлох, доки все не вкрилося крижаним коржем. Іван зрозумів, що зараз рушати далі не можна, ночівля буде побіля цієї злощасної річки. Поставили вози один за одним, трохи далі від берега річки, і всі кинулися шукати хмиз та гілляччя для вогнища. Ще й загородилися з усіх боків — на випадок якихось несподіванок.

Упоралися з усім уже в сутінках, і, доки Роман розпалював вогнище, Іван оглянув пошкоджені кригою гомілки ніг свого їздового коня Силка та, засмучений, підійшов до вогнища. Там усі грілися і варилася каша до вечері.

— От ми вже з Марійкою дісталися, куди хотіли... Наш Силко довго не протягне. Порізав себе кригою, гомілки треба в’язати, а то до ранку кров’ю стече... — повідомив Іван і попрохав Раду знайти якісь клапті, щоб перев’язати рани.

Вони разом із Романом швидко впоралися біля їздового коня, а він навіть не пручався, тільки сумно дивився на хлопців, котрі копошилися побіля його ніг. Зі спини Силка валила пара — чи то від тепла вогнища, чи то гарячка напала. Іван накинув на спину коня попону, а поруч простелили сухотрав’я — може, йому захочеться лягти вночі.

Першою бути на чатах визвалася Рада і почала своїм гучним голосом укладати всіх спати:

— Сьогодні всі гостюємо на нашому возі... Добре, що хтось один буде на чатах. От я пильнуватиму звечора!

Це трішки розвеселило всіх, і, коли розвішували мокре ганчір’я навпроти вогнища, вже кепкували з Ради, а Роман насмілився зауважити:

— Якщо Рада на чатах, ми мусимо всі спати аж до ранку!

Чоловіки нашвидкуруч збили ноші і перенесли по дві розігріті каменюки кожній родині під ноги, а Катеринка із задоволенням залізла під ліжник, запрошуючи всіх спати. Іван з Марією вмостилися головами до Романа та Катеринки і від перевтоми та приємного тепла, що обігрівало ноги, швидко поснули. Коли прийшла черга Івану палити вогнища та чатувати, він уже встиг добре відпочити і на дотик Романа відразу ж прокинувся.

Було видно, що заготовленого гілляччя не вистачить до настання світанку, й Іван із шаблею та пістолем на поясі став підрубувати підходяще дерево неподалік від постою. Коли почув побіля возів хропіння коней і їхню метушню, швидко підійшов до Гнідка і став його заспокоювати, але той весь час тіпав ногами та роздував ніздрі. Іван нічого не відчував, і йому була незрозумілою поведінка коня, та тієї ж миті він почув неподалік рохкання. Відразу збагнув, що справи кепські. Неподалік, можливо, очікує слушної нагоди, щоб напасти, зграя диких свиней. Він швидко підійшов до воза і підняв усіх на ноги. Цього разу непроханих гостей злякалася навіть Рада, схвильовано промовила:

— Дайте і нам з Марією пістолі, ми не промахнемося!

Іван, тримаючи в одній руці пістоль, став підтягувати до вогнища залишки гілляччя, і, коли вогонь охопив його, стало світліше і не так лячно. Тепер уже вони з Романом, зібравши рештки гілляччя, кинули його до одного вогнища. Нарешті і коні заспокоїлись, але горіти було більше нічому. Проте чоловіки за цей час дорубали дерево і, відсікши гілки, притягли його і поклали у вогнище. Зломлена сосна швидко запалала, і тепер уже Марійка радісно закричала:

— Тепер вам дзуськи, тварюки ікласті! Ми вас не боїмося!

Іван з Романом задоволено посміхалися: вогнище палатиме до ранку, і ніяка звірина до них не наблизиться.

Так у безпеці й добрій надії застав їх новий день, і мандрівники стали готуватися, щоб вирушити далі. Іван оглянув Силка і, побачивши закривавлені перев’язи, зрозумів, що на нього мала надія, треба десь шукати іншого їздового коня. Підвів Силка до воза, запряг його, притулився щокою до теплої щелепи і попросив вибачення за те, що не вберегли.

Поїхали далі і незабаром почули радісний вигук Ради:

— Подивіться, там їдуть вози! Дорога є... Повертайте швидше туди... Там люди!

Під’їхали до шляху, по якому один побіля одного рухалися вози, і, коли проїхав останній, зайняли своє місце позаду. Незабаром Іван став помічати, що Силкові все важче тягти воза, і вони все більше й більше відставали від валки. Добре, що попереду показалося декілька хатинок. Валка попрямувала поближче до них на обідній спочинок. Усі мандрівники вже походжали побіля своїх возів, оглядаючи колеса та коней, а Силко тільки ледве дотяг їхнього воза та спинився, упершись головою у передній віз.

Іван зіскочив і хутко став обдивлятися ноги Силка, потім скрушно похитав головою на німе запитання Марії, яка стривожено дивилася на нього.

— Готуйте вариво, а я піду в містечко, спробую придбати тяглового коня... Силко вже не зможе рухатись! — схвильовано повідомив усім Іван і, взявши шаблю, вирушив до містечка.

Марія не встигла й оговтатись, як Іван уже був далеченько, хутко прямував до ближчих хатинок.

Зайшовши в містечко, Іван придивлявся, у кого на подвір’ї була стайня. Примітивши одне таке обійстя, постукав у двері. На порозі з’явився немолодий чоловік, доброзичливо запитав:

— Що тобі потрібно, козаче? Якщо харчів, то ми зайвих не маємо.

Іван нашвидку розповів господареві про лихо, яке спіткало їх у дорозі, а тоді попрохав:

— Продайте нам коня їздового, бо наш ледве дотягнув сюди...

Чоловік не поспішав відповідати, щось розмірковував, а тоді несподівано запитав Івана:

— Пане, а чи то є правда, що ляхи повернуться знову? Хмель угоду про це підписав?

Іван, не розуміючи, дивився на нього, а тоді знизав плечима і відповів:

—